Якось гарна людина подарувала мені книгу «Видатні постаті Андрушівщини» упорядковану Петром Михайленком, Раїсою Ковтун, Марією Олексюк і Валерієм Шпаківським бо в ній згадка про мого батька – Богайчука Олександра Васильовича. У розділі «Голови райвиконкому …» знайшов інформацію про батька і з подивом виявив, що вона не повна і не точна. Та сама гарна людина дала телефон одного з упорядників прізвище якого уже не пам'ятаю. Телефоную (приблизна розмова): «Чи буде перевидання? – Ні. А що? – Відсутня інформація про нагородження батька орденом Трудового Червоного Прапора тай з роками не все коректно. – Це не суттєво». Тю. На біса братися за інформаційно-довідкову роботу, якщо тобі наплювати на достовірність інформації? Тим більше, що мова йде про непересічну подію – нагородження орденом Трудового Червоного Прапора голови райвиконкому. Допитливому читачеві пояснюю.

Дана книга містить перелік зі 157 мешканців району нагороджених орденом Трудового Червоного Прапора (прізвище батька там теж відсутнє). Усі ці люди варті такої нагороди і їх могло бути значно більше, але кількість нагород завжди була менше кількості реально достойних. Мені це добре відомо – до райвиконкому з області надходила кількість нагород, а з підприємств до райвиконкому надходили списки претендентів на державні нагороди. Серед 157 кавалерів ордена Трудового Червоного Прапора є лише декілька керівників підприємств, але жодного голови райвиконкому (Стерленко Кирило Іванович отримав орден вже як голова колгоспу). У тодішній УРСР кількість людей, які отримали цей орден на посаді голови райвиконкому відносно дуже незначна і нагороджувалися ці люди виключно за організаторську роботу, яка відображалася у високих показниках господарської діяльності району. У 1967 році Андрушівський район на ВДНХ СРСР посів одне з передових місць серед понад 3250 районів СРСР (про це теж мовчить книга). А голова райвиконкому Богайчук Олександр Васильович був нагороджений бронзовою медаллю «За успіхи в народному господарстві СРСР». Тож і нагородження у 1971 році орденом Трудового Червоного Прапора було заслуженою закономірністю за конкретні організаторські досягнення.

У цьому місці допитливий читач може поставити цілком коректне питання: якщо Олександр Васильович так добре працював, то чому звільнився лише через шість місяців після чергового обрання? Пояснюю: були внутрішні і зовнішні чинники.

Оскільки без відома обласних партійних і виконавчих структур ніхто в районі переворот не осмілився б робити, то перший чинник є зовнішній. Якось в середині 90-х батько мені розповів, що в Житомирі йому часто дорікали: «У тебе в районі два спиртзаводи, а ти нам жодної каністрочки ще не привіз». І ось декілька тижнів тому батько від колишнього відповідального працівника облвиконкому почув: «Ти, Олександр Васильович, правильно зробив, що не піддався на умовляння щодо спирту. Бо могло бути по-різному. А так залишилася згадка як про порядну людину».

Про внутрішні чинники мені розповіла мати. Кошти на харчування для різноманітних гостей району офіційно виділялися з бюджету району. А на випивку – ні. І витрачати на випивку бюджетні кошти – це шанс мати кримінал або постійно бути залежним від будь-кого (у тому числі від самих гостей). Тому випивку батько купував разом з першим секретарем райкому партії Медведовським Миколою Павловичем за свої кошти. А у 1973 році першим секретарем райкому партії став Михайленко, який почав вимагати проводити оплату алкоголю за бюджетні кошти бо, мовляв, дружина вимагає всю зарплату. Батько наполіг на збереженні колишньої схеми і через пару місяців на черговому збіговиську районного комітету компартії почалося практично одностайне цькування голови райвиконкому. В облвиконкомі батьку пропонували підтримку, але подальша співпраця з суцільним андрушівським партійним лайном була для нього занадто гидливою. Тому Олександр Васильович написав заяву на звільнення і наступного дня очолив Житомирську обласну раду по туризму та екскурсіям. А ще через два дні отримав відзнаку «Побєдітєль соціалістічєского сорєвнованія 1973 г».

Та повернімося до книги. З тисяч згаданих у книзі людей я знаю, крім батька, Іщенка Федора Калістратовича з Івниці. Вони разом призивалися до РСЧА і навчалися в Олсуфьєвській військовій авіаційній школі. У книзі він згаданий як генерал-майор Іщенко Ф.А.  Насправді – генерал-лейтенант і не Ф.А. Лише дві людини – і стільки брехні. Жах.

Це ще не все. Є у книзі розділ «Вони теж прославляли Андрушівщину». У чому прояв «прославляння»? І до чого «теж» якщо нема назви розділу без «теж»? Склалося враження, що автори книги не дружать з логікою, місцями не дружать не лише зі здоровим глуздом, але і з нездоровим глуздом теж не дружать. А про існування Тлумачного словника української мови навіть не підозрюють. Тому подаю значення слова «прославляти» - «1. Робити кого-, що-небудь славнозвісним, популярним, відомим. Ставати славнозвісним, популярним, відомим завдяки чомусь. 2. Звеличувати, вихваляти кого-, що-небудь, створювати популярність, славу комусь, чомусь (перев. описуючи в художньому творі, оспівуючи у пісні і т. ін.). 3. Проспівати величальну пісню».

Розглядати варіант співання хором і соло величальної пісні про Андрушівщину тут не будемо, а зупинимося на інших ознаках «прославляння».

Отже, певна кількість згаданих у цьому розділі людей стали славнозвісними, популярними і відомими завдяки народженню на Андрушівщині. А один умудрився «прославити» Андрушівщину тим, що його батько родом із Забари. Імовірно, ці люди носили на собі табличку «я родом з Андрушівщини». Тож для цієї групи людей доречною була б інша назва розділу співзвучна назві книги.

Інша група фігурантів «прославила» Андрушівщину тим, що виступала в місцевих будинках культури. А може навпаки – виступи тебе прославляли? Бо хто б про тебе щось чув якби ти не приїхала з виступом? Чи може потім по всьому світу звеличували і вихваляли унікальну акустику клубів Андрушівщини? Або генерали, які визволяли Андрушівщину – у чому тут «прославляння» Андрушівщини?

Чи не єдиною людиною, яка відповідає тлумаченню слова «прославляти» є Максим Тадейович Рильський – «часто бував у селі Бровки, про що описав у своїх перших віршах».

І це не єдині ляпи в книзі «Видатні постаті Андрушівщини». Нажаль. Бо значна частка згаданих у книзі людей дійсно є видатними особистостями тай Андрушівщина потребує достойного місця в інформаційному просторі сучасності. Але байдужість до результату ввіреної роботи, упередженість і низький професіоналізм звели нанівець гарну задумку.

Зе енд.