Дожився: написав цю штуку ще у 2010 році і геть про неї забув.

Дожився: написав ще у 2010 році і геть про неї забув. А це заглянув на ХВ і здивувася: а хіба я це писав? Головне: матеріал не втратив актуальності і по нині.

У вигляді передмови я хочу познайомити читачів із витягами із Конституції України. Бо часто забувають або й не підозрюють про її зміст. Ось як починається текст нашої конституції:
Верховна Рада України від імені Українського народу —
громадян України всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу,
спираючись на багатовікову історію українського
державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім
Українським народом права на самовизначення,
дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов
її життя,
піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі
України,
прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну,
правову державу,
усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю,
попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,
керуючись Актом проголошення незалежності України від 24
серпня 1991 року ( 1427-12 ), схваленим 1 грудня 1991 року
всенародним голосуванням,
приймає цю Конституцію — Основний Закон України.
Виражаючи нашу з вами волю і дбаючи про наше з вами гідне життя усвідомлюють відповідальність перед власною совістю. Гучними словами маскують негідні вчинки. Бо у статті п'ятій сказано:
Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної
влади та органи місцевого самоврядування.
{ Офіційне тлумачення положення частини другої статті 5 див. в
Рішеннях Конституційного Суду N 6-рп/2005 ( v006p710-05 ) від
05.10.2005, N 6-рп/2008 ( v006p710-08 ) від 16.04.2008 }

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні
належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її
органами або посадовими особами.
{ Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 5 див. в
Рішеннях Конституційного Суду N 6-рп/2005 ( v006p710-05 ) від
05.10.2005, N 6-рп/2008 ( v006p710-08 ) від 16.04.2008 }

Ніхто не може узурпувати державну владу.
{ Офіційне тлумачення положення частини четвертої статті 5 див. в
Рішенні Конституційного Суду N 6-рп/2005 ( v006p710-05 ) від
05.10.2005 }
Право визначати лад в Україні може тільки народ через референдум, бо «ніхто не може» – це значить ні президент, ні парламент, ні Конституційний Суд. Але депутати не читали і думають що й ми не читали. А хто порушує закони, той – злочинець. І тому повинен сидіти в тюрмі. Скільки законів вже порушено нашою «новою» старою владою? Але чому вони мають змогу безкарно порушувати? А тому, що діюча конституція дозволяє із собою таке витворяти. Бо конституція – недосконала. І злодіям при владі вона дуже підходить. Інакше вони б її покращили, чи не правда? Я не тішу себе надією, що хтось з цих, хто при владі чи в так званій «апазиції» прийме до уваги мої пропозиції. Є надія познайомити з моєю точкою зору людей не байдужих і по змозі знайти однодумців.
Виборче законодавство народних депутатів і президента. Яким воно повинно бути в Україні?

По-перше, депутатів можна вибирати по мажоритарних округах і це означає, що депутат виступає як незалежний представник свого округу в законодавчому зібранні. Як далеко простягається його самостійність і незалежність? Чи незалежний він від виборців , що його вибрали? – Так, бо нема механізму відповідальності перед округом. Звичайно, що можна було б керівникам того виборчого округу якось впливати на свого депутата, лякаючи його можливим відкликанням. Але самі ж місцеві керівники не відповідають перед своїми виборцями і часто бувають призначені центральною владою. Окрім того, їм вигідно підсунути виборцям свого ставленика, розхвалюючи його на всі боки перед виборами. Вони можуть застосувати, і так було не на одних виборах, свій адмінресурс. А потім у змові з цим нардепом розв'язувати свої бізнесові проблеми. Тож ні теоретично, ні практично виборцям впливати на свого депутата ніяк не можливо.
Але на цього одинокого депутата можна впливати підкупом, шантажем чи погрозами, що йдуть від потужних фінансових чи злочинних угрупувань. Депутат поодинці не може впливати на роботу правозахисних органів, хіба якщо сам являтиметься керівником такого угрупування.
Але самим найкращим, на мою думку, запереченням мажоритарки є неможливість передбачити чесне виконання політичних обіцянок окремого депутата. Бо голосування по окремих питаннях життя країни коштує народу України мільйони і мільярди збитків. Але якщо комусь збитки, то іншому – прибуток. То ті інші поділяться частиною того гендлю з таким депутатом, а обдурені виборці якщо і доб'ються його імпічменту, то поїзд вже тю-тю.

Але є цьому тупиковому шляху альтернатива. Це вибори політичних партій, що представлені у парламенті кількістю депутатів пропорційно набраним голосам. Хоч насправді поки-що це являється альтернативою мажоритарним депутатам в ідеалі. А в реальному житті є багато, спеціально закладених ворогами України, законодавчих норм, що опоганюють ідею народовладдя в Україні.
Першою із таких прикростей є імперативний мандат народного депутата. Це — безглузде непорозуміння, коли депутат іде по списку однієї партії, а тоді під тиском обставин переходить в іншу. Але ж за кожним із них, хоч і не опосередковано, стоять голоси виборців, що підтримували політичну програму партії, яку зрадив депутат. Більше 50 тисяч громадян України були нагло обмануті жадібним чи боягузливим брехуном. Мені можуть цілком доречно заперечити, що не така то вже й зрада, бо програми різних партій принципово не відрізняються.

І це є друга причина низької якості виборчої системи України. Коли діяльність політичних партій часто не відповідає їх проголошеним політичним програмам. А самі партії нагадують більше бізнесові клуби і навіть бізнесові угрупування, прикриті партійною вивіскою. Чи заважає законодавство, виборне в тому числі, такому стану речей? Особисто я не знаю ні одного закону, що заважав би партіям відстоювати лише свої бізнесові інтереси. Достеменно, що це депутати від бізнесу завели такий порядок з імперативним мандатом, бо при цьому завжди є можливість його власника купити, залякати чи вбити.
Ця безідейна, або лише імітуюча ідейність, діяльність партій в парламенті та в черзі до нього відбиває бажання в багатьох громадян цікавитись політикою. В правоті цього твердження можна переконатися згадавши відсоток голосуючих на останніх виборах. Біля третини виборців проігнорували можливість, а з моєї точки зору і обов'язок, висловити шляхом голосування свою підтримку чи осуд одній із ідеологій. Мабуть не бачили серед заявлених підходящу для себе.
В основі програми кожної партії серед іншого повинно бути відображення їх відношення: до прав і обов'язків жителів і тимчасово присутніх в Україні, до приватної власності, до соціальних гарантій, до профспілок, до націоналізації та приватизації землі і підприємств, до здоров'я нації, до державного устрою, до інституту сім'ї та виховання дітей.

Яким чином суспільство мало б можливість покарати брехливу партію, що не притримується раніше озвучених ідеологічних догм? Дуже просто: не голосувати за неї та її кандидатів на наступних виборах. Але при цьому партія повинна публікувати зареєстрований в органах державної влади свій партійний список претендентів у кандидати в черговому порядку. І закон не повинен будь-якому громадянину України забороняти збирати будь-яку інформацію про цих кандидатів. Знання програми своєї партії для кандидатів із партійних списків є обов'язковим. Вже не кажучи про знання Конституції України.

І ще дуже нелюдською виглядає норма конституції, що депутати не несуть відповідальності по результатам голосування за прийняті рішення. Тобто, якщо вони проголосують за антиконституційні дії, то їх не можна ніяким чином притягти до відповідальності. Ця норма закону повинна бути усунена. І терміну давності по таким і подібним діям народних обранців не повинно бути. Тож голосування в парламенті повинне бути поіменне, щоб і партія знала, хто з її членів є запроданцем, і щоб завжди можна було найти конкретних винуватців падіння якості життя народу. При цьому, звичайно ж, партії повинні мати право відкликати як голос, так і неугодного депутата. Процес заміни депутата повинен бути легким, щоб не заважати законодавчій діяльності парламенту. І тоді виборцям України легко бачити, як діє та чи інша партія і в чиїх інтересах.
Як зробити можливим участь у виборах не лише бізнесових кланів, що маскуються під політичні партії, а й об'єднання спільними політичними поглядами громадян? Треба щоб кожна партія, що йде на парламентські вибори, мала зареєстровану кількість членів, що не менша кількості голосів достатніх для виборів хоч одного депутата. І реєстрація ця повинна бути державною з врахуванням ІПН виборця. Це перекреслить участь деяких виборців в одночасному перебуванні в декількох партіях. Окрім того використання ІПН унеможливить фальшування реєстрації членів партії без відома власника цього податкового номера. Одночасно можна мати точний реєстр виборців коли до реєстру ІПН платників податків додати реєстр пенсіонерів з ПФУ.
При цьому є просто насмішкою грошових мішків над рядовими виборцями України введенням плати за дозвіл приймати участь у виборах. А ще мені видається блюзнірською норма закону про повернення з бюджету витрат на вибори партіям, що пройшли в парламент. Тобто за рахунок платників податків бізнесові групи, що маскуються під політичні партії, одержують ніби приз. А треба не забувати, що зарплата депутата значно вища за середній рівень доходу виборців. І тому, як я вважаю, рівень цієї зарплати достатній, щоб депутат не займався стороннім бізнесом чи почав отримувати якісь дивіденди, яких не отримував до його обрання. Щоб мати можливість слідкувати за доходами народного висуванця, треба ввести закон про оподаткування, хай дуже малим відсотком, майна і активів громадян України. Якщо депутат розбагатів значно більше ніж від його депутатського доходу, то він – злочинець. Якщо сховав частину прибутків – теж злочинець. Інформація про майновий стан депутатів і чиновників не може бути трактована як приватна. Кожен громадянин має право (а ще краще обов'язок) публічно висловлювати побачену ним невідповідність рівня життя депутата і чиновника його доходам.

Я не можу впевнено стверджувати, що представництво народу в теперішній парламентській системі є гармонійним. Адже більшість депутатів від партій є представниками надурбанізованих міських конгломератів і проблеми інших територій їх хвилюють більше в розрізі користі для розвитку згаданих конгломератів. І від того, що які-небудь депутати будуть вигукувати щось про регіональну політику, насправді чекати дієвої регіональної політики від них зась. І для того конче потрібно вводити двопалатний парламент. З палатою народних депутатів від партій на постійній основі і палатою громад від регіонів, що працює в режимі сесій. Народний депутат від регіону, маючи таку ж зарплату і вагу голосу, живе і працює в регіоні. Його завдання вивчати думку виборців на місцях і, сформульовану на місцевих сесіях, висловлювати шляхом голосування у парламенті. Закон чи рішення може бути прийнято, лише коли думка партійних коаліцій співпаде з підсумковою думкою місцевих громад. А якщо нечесний депутат від регіону голосуватиме по якомусь питанню всупереч громадському рішенню того регіону? От для того і потрібне обов'язкове і повсякчасне поіменне голосування, що є видимим громадськості через пресу і сайти парламенту. Регіони мають право відкликати і сфальшований таким чином голос, і самого депутата. Вже не пройде ота ситуація, як в українському прислів'ї: обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість. Особливо це корисно у розгляді питань бюджету. А ще виграють питання освіти, медицини, соціальної політики.

Це – те, що стосується виборів до парламенту. Вибори ж президента відрізняються від парламентських тим, що кожна партія самостійно може виставити лише одну кандидатуру. Як зменшити адмінресурс і гостроту політичної гризні за це крісло? – Забороною йти на другий термін діючому президенту та забороною участі у виборах прем'єра, міністрів, спікера парламенту та деяких інших високих чиновників. Хоче партія висунути цього поважного чоловіка у кандидати від своєї політичної сили? То нехай той чиновник не пізніше як за півроку до висунення позбудеться свого владного місця і з головою порине у підготовчу передвиборну діяльність. І тоді не буде плакатів, що хтось працює, а хтось всіх переслухає. І президент не буде піарити по-білому чи по-чорному політичних супротивників, бо одне діло, коли за себе, а зовсім інше коли за кума.
І тут треба внести таку конституційну заборону претенденту на президентське крісло приймати участь у повторних виборах після виборів, про які вважають, що вони не відбулися. Це треба розуміти так, що ніхто із претендентів не набрав у другому турі достатню кількість голосів, що більша за половину числа виборців України. Тож, щоб не товкти воду в ступі, слід не допускати у повторні вибори кандидатів, що не подобаються більшості народу України. І поки народ не надасть дійсно вотум довіри, країною керує попередній президент.