Поняття «нація» зявилось на початку так званої Індустріальної епохи або ж, епохи Модерну, як більш широкого поняття, що включає в себе не тільки технологічну трансформацію, а і соціокультурний зміст, і духовний, і економічні відносини, і політичні та управлінські системи. У часовому вимірі це 19 ст.
Розвиток індустрії сприяв зміцненню класу буржуазії і появі робітничого класу, на додаток до існуючих до того часу феодалів, духовенства та селянства. З часом постала нагальна потреба в легітимізації новостворених класів. Ідея національних країн (national states) органічно протистояла монархічно-династичним утворенням Середньовіччя, де населення обєднувалось в рамках однієї держави за ознакою пілланства та віри.
Як пише публіцист Євген Пулман, «нова схема з національними державами відповідала інтересам зміцнілої буржуазії. І що головне, відповідало духу часу, адже нові соціальні умови вимагали певної стандартизації і однорідності вже досить великої частини населення, яке отримало політичну і електоральну субєктність. Звісно це було взято на озброєння. І вже на сьогодні переважні більшість країн світу існують у форматі national states.
Становлення national states збігалось з етапом фазового переходу від традиційного суспільства до суспільства Модерну. На етапі такого перелому функцією націонал-патріотизму було створення відчуття цілісної відчуження між людиною і суспільством, яке несло з собою новий громадський порядок. Ідеологія етнонаціоналізму та громадянського націоналізму покликані були виконати державницьку функцію. Потрібно визнати, що на той момент вони були політично ефективними і користувались відповідною підтримкою з боку широких народних мас.
Основна їхня функція – об'єднання і консолідація, але навколо різних об'єднуючих чинників. Для патріотизму – це батьківщина, країна, місце народження, спільні цінності, економічні звязки, тотожний психологічний склад; Для націоналізму – нація, мова, традиція, культура. Патріотизм більше пов'язаний з почуттям відданості власній країні, готовністю служити їй. Націоналізм опікується переважно проблемами незалежності і єдності певної нації. Націоналізм плекає в першу чергу моноетнічність за принципом „крові“, щоправда поміркований і природній націоналізм не заперечує нормального існування інших націй, навіть в єдиних адміністративних межах. Для них характерне зверхнє ставлення до інших націй. Це притаманно для неприродного та спотвореного націоналізму – нацизму, расизму, фашизму.
Порівняємо важливість мовного питання для патріота та націоналіста. Так, для патріота питання мови інколи не є визначальним. Патріот допускає успішність його держави, як інституту попри другорядне мовне питання. Для деяких патріотів більш важливими є проблема боротьби з корупцією, перемоги у війні, побудови ефективних державних інститутів тощо, а вже потім мовне питання.
Націоналісти ж в цьому плані категоричні. Вони переконані, що мова є пріоритетом і стрижневою конструкцією побудови країни. Разом з мовою важливими елементами є традиція і культура. Ще одна важлива ремарка: прихильники громадянського патріотизму дуже часто опиняються по різні боки барикад з прибічниками націоналістичних поглядів. Вся справа в світогляді, цінностях, переконаннях, парадигмі мислення. Так, звичайно, що при загрозі окупації вони є союзниками, але у більшості питань вони є антагоністами. До прикладу, в питаннях квотування ефірного часу чи заборони російськомовної періодики вони не знайдуть порозуміння. Іноді ця прірва більша між ватниками і вишиватниками.
Таким чином стає зрозумілим, що в демократичних умовах не менше третини населення проти консолідації навколо генеральної націоналістичної ідеї, в незалежності від того чи українська ідентичність чи ідентичність союзу „братніх народів“ можлива лише за умови, коли працює тоталітарна машина, яка через репресивний апарат здана подавити спротив конкуруючої ідентичності. Таке „ламання через коліно“ українці проходили не раз і не два, але навіть старший радянський наступ на українську ідентичність не зумів досягти точки неповернення. І життя всього одного покоління було достатнім, щоб суттєво змінити статус кво.
Тому в нинішніх умовах говорити про швидку перемогу однієї національної ідентичності над іншою не є можливою, особливо враховуючи різну регіональну концентрацію тих чи інших на Заході, в Центрі і Південному-Сході. Так, плавна українізація можлива, і для цього існують певні історичні передмови. Але це лише за умови зваженої системної державної політики – політики дійсних політичних еліт, а не номенклатурних бариг – і то протягом життя декількох поколінь.
Отже, націонал-патріотизм відіграє як позитивну, так і негативну роль в житті українського суспільства. Позитивом є те, що в критичний момент вони дозволяють об'єднати навколо ідеї широкі маси населення та вести успішну та виснажливу боротьбу з ворогами українства. Так було на Майданах, і так є зараз – в умовах офіційного визнання російського вторгнення в Україну з лютого 2022 року. Але є й очевидні недоліки у цієї ідеології. Так, її прибічники часто мислять вузько. Обмежуються націоналістичними гаслами, вважають себе кращими за всіх. Ще вони часто бувають сильно агресивними. Тож, важко сказати чого більше в націонал-патріотизмі – позитиву, чи негативу. Думаю, це все сильно індивідуально. Якщо тобі добре з ними, і ти готовий душу свою покласти за Україну, тоді для тебе це, мабуть – найкраща ідеологія. Для більш поміркованих патріотів є такі ідеології, як центризм, лібералізм, поміркований консерватизм.
Політолог Володимир Мулярчук
