Володимир МУЛЯРЧУК, експерт Центру дослідження проблем громадянського суспільства

Восени цього року виповнюється рівно 400 років після походу козацького гетьмана Петра Сагайдачного та польського королевича Владислава IV Вази на Москву. На жаль, зараз мало хто з простих українців знає про цю цікаву подію, втім її історичне значення дійсно велике.

У народній пісні «Ой на горі тай женці жнуть» Сагайдачного чомусь назвали необачним, та це було помилкою, чи заради рими, адже насправді Петро Конашевич був одним із найуспішніших українських гетьманів усіх часів.

Отже, що це була за пригода. Почнемо з того, що у 1604 – 1613-их роках Московщина переживала важкі часи, які в російській історії називають «Смутні часи», які розпочалися за княжіння Лжедмитра І. В лютому 1610 року між польським королем Сигізмундом ІІІ та російським послом було укладено договір, згідно з яким королевич Владислав Ваза, після прийняття православ’я, повинен був зайняти московський престол. Після усунення Василя Шуйського влітку 1610 року московський уряд визнав Владислава царем і навіть почав карбування монет від імені «Владислава Жігімонтовіча». Та польський королевич не хотів приймати православ’я і не прибув до Москви для вінчання на царство.

У жовтні 1612 року було скинуто боярський уряд королевича Владислава, а в лютому 1613 року Земський Собор обрав царем Михайла Романова, хоча королевич від своїх прав на московський престол не відмовлявся. 1615 року легка польська кіннота, або як їх ще називали лісовички, на чолі зі шляхтичем Юзефом Лісовським пройшлася рейдом від Брянська та Орла до Костроми та Мурома. А влітку 1616 року Вальним сеймом було підтримано рішення про проведення дворічної воєнної компанії проти Московщини.

6 квітня 1617 року королевич Владислав вирушив у похід на Москву, метою якого було оволодіння короною московського царя. До кінця 1617 року поляки захопили такі міста як: Дорогобуж, Вязьму, Мещовськ, Козельськ, Серпейськ, Рославль та інші. У грудні 1617 року польсько-литовські війська розбили табір біля м. Вязьми, очікуючи на прибуття підкріплення. Проте, підкріплення не йшло. Щоб врятувати королевича польський уряд звісно ж звернувся по допомогу до запорізьких козаків. Перед тим, як дати остаточну згоду на свою участь у поході гетьман Сагайдачний торгувався з поляками, вимагаючи припинення утиску православного населення, що досить часто відбувалося на українських землях у складі Речі Посполитої, а також визнання судової й адміністративної автономії Запорізької Січі.

Рішення сейму про війну з Московським царством втішило козаків, адже Річ Посполита знов потребувала їхньої допомоги. У другій половині червня 1618 року двадцятитисячне козацьке військо на чолі із Сагайдачним рушає в похід. Переправившись через Дніпро, козацькі війська вийшли на Муравський шлях. Ця новина дуже порадувала Владислава, який на той момент був хворий, а його військо виснажене.

7 липня 1618 р. козаки Сагайдачного несподівано підійшли до міста Лівни. Оборонці міста виявились неготовими, а тому козаки швидко оволоділи ним. 16 липня козаки підійшли під прикордонну фортецю Єлець. Сагайдачний взяв фортецю хитрістю, залишивши більшу частину свого війська у лісі, а сам з рештою підійшов до міста. Побачивши групу козаків, воєводи наказали всьому війську вийти за мури. Запорожці робили вигляд, що відступають, заманюючи таким чином ворога у пастку. Коли ворог підійшов, з лісу раптом вискочили основні сили і знищили ворога. Після трьох атак запорожці увірвалися за мури та заволоділи містом. До українців вийшли священики і попросили не руйнувати Єлець, пообіцявши 30 000 рублів царської казни, а також видати царського посланника С. Хрущова й татарських послів, що перебували в місті.

Умова була прийнята козаками й у відповідь ними було відпущено російських полонених. Та московські посли не збиралися віддавати козакам свої гроші, тоді запорожці узяли їх силою. Гетьман Сагайдачний наказав зв’язати послів й забрати у похід, щоб потім передати Владиславові. З історичних джерел відомо, що російські війська зазнали величезних втрат в цій битві, підтвердженням чого є рядок, в якому йдеться, що козаки в бою «двадцять тисяч люду військового висікли». Аби зупинити запорожців, цар відправив загін під проводом прославленого російського героя Д. Пожарського, саме того, який декілька років тому урятував Москву від поляків. Та цього разу його вояки розбіглися лише побачивши козаків.

На початку серпня Сагайдачний відправляє полковника Дорошенка у рейд по Рязанщині, аби позбавити царя можливості отримати підмогу з тих земель. У цій операції козаки захопили ряд міст, серед яких: Лебедян, Скопин, Данков, Ряжськ та інші. Під час повернення до основних гетьманських військ Дорошенком також були захоплені Шацьк, Сапожок й Песочня. Потім у листі до королевича гетьман звітував: «Багато міст, містечок, замків знесли, де Москва військо збирала, почувши, розгромили і майже всі їхні сили рязанські, яких велику кількість звідти до столиці сподівалися, скупчуватися не допустили».

У Москві була паніка. Князь Дмитро Пожарський захворів, а тому нажаханий успіхами козацько-польських військ цар Михайло Романов кинув проти них військо на чолі з полководцем Г. Волконським, метою якого було не дати запорожцям переправитися через р. Оку. Не знаючи куди підуть козаки, воєвода розмістив своє військо між Коломною, Кишиною та Зарайськом. Та козацький гетьман схитрував і наказав перейти ріку вище за течією. 1 вересня Зарайськ був двічі атакований козаками.

3 вересня Сагайдачний отримав лист від Владислава Вази з проханням прямувати до Москви. Козаки без перешкод перейшли р. Оку й упевнено рухалися далі. Згодом, до них підійшло московське військо під проводом воєводи М. Бутурліна, саме з тим, який у 1654 році очолить московське посольство до Богдана Хмельницького. У ті часи дуже поширеним явищем були індивідуальні поєдинки, які ще називали герці, що проводилися перед основним боєм. Під час двобоїв козаки втратили лише одну людину, в той час як втрати московитів налічували понад 100 осіб. Сам український гетьман вийшов на двобій з воєводою Бутурліним і, вирвавши з його рук списа, вдарив булавою по голові. Російський воєвода не витримався і під козацький регіт впав на землю. 8 жовтня козаки підійшли до табору Владислава. Під час зустрічі королевичу було передано полонених росіян й татар.

Штурм Москви розпочався 10 жовтня 1618 р. Погодні умови були жахливі, вже на початку жовтня починались морози. Козаки Сагайдачного стояли перед Арбатськими воротами Земляного валу і готувався до вирішального штурму та московити чинили відчайдушний опір, хоч їх було і менше. Польська шляхта відмовлялась продовжити війну через брак грошей. Проблемою також було те, що французькі інженери, які розробляли штурм Москви, зрадивши Річ Посполиту, перейшли на бік ворога й здали усі плани. Таким чином, у Москві встигли підготуватись до атак. Королевич Владислав був змушений розпочати переговори.

На час переговорів Сагайдачний пішов від московських стін, а його козаки відійшли до Калуги, там «людей усіх висікли, й місто спалили». Околиці Калуги були настільки зруйновані, що сліди від пожеж були помітні ще через десять років. Після знищення міста гетьман відправив Владиславові полковника, аби той передав, «щоб їм з Московської землі не виходити». У листі до Владислава ще від 24 вересня Конашевич писав: «Аби пан Бог всемогутній у досягненні задуму цього до удостоєння призначеного вашій королевичевій милості царства щастив і благословив, а той народ впертий під ноги маєстату свого підбити сприяв».

1 грудня 1618 р. між Річчю Посполитою й Московським царством було підписано перемир’я, що увійшло в історію як Деулінське, бо переговори велися в селі Деуліні, біля Троїце-Сергієвої лаври. Владислав не був задоволений результатом, бо хотів здобути царську корону, але мав відмовитись від прав на московський трон. Згідно досягнутої угоди Речі Посполитій відійшли білоруські й українські землі, які буди під владою Москви, а саме – Смоленська, Чернігівська, Новгород-Сіверська та всього 29 міст.

Козаки не взяли Москву, але все ж то був один з найяскравіших козацьких походів початку 17 століття. Однією з головних причин того, що козацько-польським військам так і не вдалося досягнути кінцевої мети стало те, що вони не розрахували час, бо козаки розпочали свій похід улітку, а «російська зима» почалася вже у жовтні. Схожої помилки через двісті років припустився французький імператор Наполеон, за що йому довелося заплатити велику ціну. Не має сенсу казати «якби», говорячи про історичні події. До того ж, коли б російська столиця ще тоді була б спустошена, ситуація для України навряд чи виявилася б сприятливішою. Поляки напевно не могли б втримати таку величезну територію, і почалися б повстання. А Україна перебувала б під владою Польщі і все рівно мала би боротися за незалежність від неї.

Але в умовах, що фактично склалися, Україна й Польща страждали від Росії обидві. І в наші часи вони мають спільно протистояти загрозі зі сходу та бути політичними партнерами. Тому, коли йдеться про історичне минуле українцям та полякам слід звертати увагу не на те, що їх роз’єднує, а на те, що об’єднує. Яскравим таким прикладом може бути саме московський похід козацьких та польських військ 1618 року.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація