Живемо в епоху ментальної анорексії.
Ходять, світять ребрами підкірки, на всі боки випирають кістки невігластва.
Стежать за тим, аби не потрапило шось зайве і калорійне. Сидять на інформаційних дієтах.
В школі на уроках відпрошувались в туалет, щоб після кожної геометрії та історії виригати всі косинуси та історичні дати. Щоб часом не пішло в кістку. Потім зганяти довго. Вертались в клас знесилені і жовті під очима, але щасливі.
Табелі часто відображали не успішність учня, а комунікаційні навички його батьків і лояльність вчительки.
Майстерно уникати освіти з 1991 і аж дотепер було національним студентським рухом. Вчились або бідні або без прихватів, а у вітчизняних ВУЗах таких майже не бувало. Студентське життя 90-х і 2000-х асоціювалось із безліччю приємних ніштяків, але тільки не з освітою. Дискотеки, гуртожитки, гітари, п'янки, преферанси, відкриті вікна, футбол, тусовки. Кльові часи. Диплом пересічного українського ВУЗу гарантовано означав тільки одне – що його щасливий власник провів незабутні 5 років. І ще один, якщо магістр. Потім провели реформу і кількість щасливого неробства скоротили на рік.
- Мій Василько має диплом і вишу освіту, а роботи в тій країні нема!
Чо, є. Василько може бути круп'є в казино, карти в покер здає суперталановито, футбольним оглядачем англійської та італійської ліг, пивним сомельє, бо щотижня з гуртожитку виносили три сумки порожніх пляшок. Хто на шо вчився.
І тільки коли Польща відкрила свої ВУЗи для українців – система затріщала. Нарешті. НАРЕШТІ.
Може в наші ВУЗи знову повернуться студенти, спраглі навчання і викладачі, готові вчити.
Хочеться вірити.
