На протязі довго часу систему державного управління країни наповнювали люди, і це особливо стосуються керівних посад, які були орієнтовані значної мірою не на офіційні статки та привілеї. Нова людина потрапивши до органів державної владі, місцевого самоврядування повинна була прийняті правила гри, або залишитися на початкових ланках кар'єрної сходів, або взагалі залишити організацію.
Це стало нормою для суспільства, яке на мою думку, досить спокійно сприймало «додаткові» доходи. Буде дуже важко повірити у те, що керівник державного підприємства з мільйонними оборотами, або голова обласної державною адміністрації ідуть на свої посади виключне за зарплатню у 400-600 у.е. у місяць.
Тому зараз кадрова проблема в реалізації реформ найголовніша – робити реальні зміни майже нікому! Середовище в середні багатьох інститутів зведе нанівець більшу частину зусиль, тому що це напряму загрожує їх існуванню. Конкурсі які зараз відбуваються не можуть вирішити цю проблему, тому що сама система не змінена.
Успіхі НАБУ, хоча і часткові, в тому, що в нову установу були набрані нові люди. Такий підхід, видимо, єдиний для вирішення основних завдань, які стоять перед країною — економічне зростання, боротьба з корупцією, забезпечення безпеки.
Так чому суспільство «терпіло» це так довго?
Можливо одна з причин такої різниці в оплаті, між державнім та приватнім секторами є неготовність частки суспільства прийняти, що чиновник повинен отримувати відповідну своєї посаді і кваліфікації компенсацію.
В радянські часи, виділятися доходами було аморальне і могло привести до кримінальної відповідальності. Це безумовно стосувалось чиновників усіх рівнів — скромні статки вважалися чеснотою. Хоча ми знаємо як в реальності жила партійна еліта, уявлення про обов'язкову скромність чиновника закріпилися в нашої ментальності.
Колі приватній сектор економіки почав пропонувати вищу заробітну плату, то це призвело до кількох очевидних, і не дуже, результатів і наслідків. Якщо приватний сектор країни залучає талановитих і часто успішних в світовому масштабі менеджерів, то державний сектор став фактично закритою кастою «обраних». Навіть коли в міністерство або мерію потрапляє людина здібна показати результат і не готова йти на компроміси, вона рідко може вирости вище начальника відділу без серйозної зміни парадигми своєї діяльності — контролю і розподілу потоків, з отриманням компенсації у вигляді ренти від контрольованого потоку, і звісно з обов'язком ділитися частиною потоку з тими, хто його призначив або підтримує.
Це відомо майже кожному, тому високі зарплаті визивають негативне ставлення і справедливу критику. Якщо деякі міністерства або відомства іноді саме визнає, що не може впоратися з корупцією, то який сенс підвищувати зарплату менеджерам?
Зазначу, що це ні як характеризує або оцінює людей, які працюють в даній системі (станом на зараз в ній мало що змінилося). Система просто дає невірні стимули і моделі поведінки, відкидаючи чужорідні елементи.
Загальний неочевидний висновок: зараз у державній системі на посадах вище керівника відділу просто немає кадрів, які підтримають реформи або змінять свої управлінські навички навіть якщо їм значно підвищити зарплату.
Ця можлива, спірна позиція, може бути доказана таким уявним експериментом.
Дилема існування
Уявімо що в один день, сучасний український чиновник раптом усвідомлює, що діяльність його відділу, підрозділу, сектора і т. п. приносить дуже мало (або взагалі не приносить) користі для громадян і суспільства в цілому. Підрозділ можна ліквідувати, оптимізувати передавши жалюгідний функціонал іншим.
Якщо провести аналогію з приватним сектором, то професійний менеджер самостійно вийде з ініціативою оптимізації або навіть ліквідації, так як він розуміє, що формальні методи оцінки ефективності рано чи пізно це виявлять, і виникне питання до його компетенції.
Мій особистий досвід ліквідації підрозділів в адміністрації (РЦСССДМ, сільськогосподарське управління, відділ молодіжної політики та інші) однозначний — сучасний український чиновник не буде вести себе так, як це робив би професійний менеджер в приватному бізнесі.
Більш того, керівники будуть всіляко блокувати зміну свого статусу кво : скаржилися, намагались судитися, хворіти. Треба визнати, що здатністю рефлексувати про доцільність свого існування, яка може привести в результаті до простої самоліквідації підрозділу або зайвих функцій, наші чиновники не мають.
Їх можна зрозуміти, але не варто виправдовувати.
Так, на самому початку роботі у державної адміністрації, у мене часто виникало питання – навіщо взагалі такі установи як обласні та районі державні адміністрації, якщо існують обласні і районні раді? Але запитати було страшно, оскільки я тільки почав працювати. «Навіщо» зараз мені більш-менш зрозуміло, це буде в інших розділах «Чорні діри бюджету», «Як стати мільйонером», «Імітація демократії» і «Безконтрольність, непрозорість і безвідповідальність влади».
Отже, якщо поєднати, висновки ментального експерименту з вище зазначеними помилковими установками радянського минулого, і громадськими настроєм (платити багато чиновнику в бідній країні це нонсенс) — то стає зрозуміло що зміни в державному управлінні, в управлінням містом, селом, і країні в цілому, просто не можливі їх не має КОМУ робити.
Романтики і ідеалісти які випадково потрапили в систему, частіше найчастіше переходять в приватний сектор протягом року, що б прогодувати свої сім'ї. Зарубіжні фахівці поїдуть додому, розповідаючи о most difficult experience in their working career.
«Что делать?»
Реформи, розпочаті у Києві і пройшовши через всі вертикалі та горизонталі влади на місцях, набувають дивовижних метаморфоз. Не треба очікувати, що це змініться у майбутньому.
Тому і неможливі реальні зміни державного управління. А значить не можливі зміни держави в цілому, без перегляду ментальних установок та глибоких реформ основ державних інститутів.
Гавриш Володимир – участник «Революции Достоинства», доброволец батальона «Золотые Ворота», глава администрации района в команде М. Саакашвили в одесской области, активист партии «Рух Нових Сил Михайло Саакашвили»
