Важко перебільшити значення мови з боку її впливу на культурне, моральне і політичне життя суспільства. Мова є одним з найважливіших засобів впливу на цілі народи, маніпулювання людьми, способом зміни їхньої свідомості.

Давно вже відомо, що для того, щоб здобути перемогу у війні треба принизити моральний дух супротивника, переконати його, що він є жалюгідним і нікчемним, ні на що не здатним. Одним із засобів такого приниження України є спроба принизити українську мову, показати, що вона є не просто «зіпсованою», але й смішною, сільською, некультурною.

Кожен народ любить і звеличує свою мову. Це цілком природно. Адже в багатьох мовах поняття «мова» і «народ» збігаються. Рідною мовою людина щодня чує своє ім'я (найприємніше слово, як стверджують психолінгвісти), освідчується в коханні, сумує і взагалі виказує свої почуття і емоції.

У кожній національній культурі є оцінки рідної мови, дані письменниками, вченими, державними та іншими видатними діячами. Як правило, всі вони надзвичайно хвалебні.

Але для росіян властиве не просто надмірне завищення самооцінки російської мови, а й зневажливе і насмішкувате ставлення до інших мов. На превеликий жаль слід визнати, що це було і залишається однією з характерних рис російського менталітету.

Ще Михайло Ломоносов, прославляючи свою мову, інші наділяв більш помірними достоїнствами. У «Присвячені», що передувало його «Російській граматиці» (1775 р.) він зазначав, що «ишпанским языком с Богом, французским – с друзьями, немецким – с неприятельми, италиянским – с женским полом говорить прилично», а ось російською «со всеми оными говорить пристойно». І далі він висловлювався більш відверто: «Повелитель многих языков, язык российский не только обширностью мест, где он господствует, но купно и собственным своим пространством и довольствием, велик перед всеми в Европе». 

Про «скудость французского языка» порівняно з російською мовою писав у своїх «Роздумах про старий і новий склади» (1801 р.) горезвісний ретроград і пурист адмірал Шишков.

Не пас задніх у вихвалянні російської мови і Олександр Пушкін. «Как материал словесности, — писав він у 1825 році, — наш славяно-русский язык имеет неоспоримое превосходство перед всеми европейскими языками».

Отже ще з часів Михайла Ломоносова на думку росіян російська мова є найвеличнішою і наймогутнішою у світі, а до того ж ще й універсальною, тоді як усі інші мови є недолугими і можуть використовуватися лише у якійсь обмеженій сфері. Таке явище можна назвати «хамською філологією».

Дуже вдало змалював прояв цієї притаманної росіянам хвороби «хамської філології» Антон Чехов. Героїня його оповідання «Тіна» (1886 р.) безапеляційно заявляє: «Возьмите вы языки… Немецкий язык – лошадиный, английский – глупее ничего нельзя себе представить: файть-фийть-фюйть! Итальянский приятен только, когда говоришь на нем медленно, если послушать итальянских чечеток, то получается тот же еврейский жаргон. А поляки? Боже мой, господи! Нет противнее языка!».

Що вже казати про ставлення росіян до української мови, яка оголошувалася мужицькою, простонародною, гідною лише для фольклору та для придання комічного ефекту у літературних творах. З часом її взагалі стало модним оголошувати смішною.

Причому це стосувалося не лише реакційних російських діячів на кшталт Каткова, Меншикова та інших, а й таких «демократів», як Вісаріон Бєлінський.

Ось, наприклад, лише одне його висловлювання про українську мову з рецензії на повість «Тарас Бульба» Миколи Гоголя: «... вся повесть, исключая разговоров действующих лиц, написана литературным языком, каким никогда не может быть язык малороссийский, сделавшийся теперь провинциальным и простонародным наречием».

Навіть автор знаменитих «Запорожців» російський художник Ілля Рєпін, який народився в Україні, товаришував з багатьма українцями і навіть у своїх спогадах використовував деякі українські слова, писав серед іншого: «Двор наш казался ярмаркой. Везде громко говорили люди, больше „хохлы“: мне их язык казался смешным, и когда несколько „погепанных хохлов“ говорили громко и скоро, я почти ничего не понимал».

Не змінилося ставлення до української мови і на початку ХХ століття. Ось характерний монолог Олексія Турбіна з роману Михайла Булгакова «Біла гвардія» (1927-1929 рр.): «Я б вашего гетмана за устройство этой маленькой Украины повесил бы первым!.. Кто запретил формирование русской армии? Гетман. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман...».

Чому ж у росіян така невиправна зневага до інших мов? Як на мене, причина полягає у національному менталітеті. Італійський дипломат XVI століття Антоніо Поссевіно, відвідавши Московію, підмітив: «Про себе московити мають найвищу думку, інші ж народи, на їхню думку, гідні презирства. Вони вважають, що їхня країна і спосіб життя найщасливіші з усіх».

Інша причина такого зневажливого ставлення криється в небажанні росіян вивчати іншу мову, навіть, якщо вони мешкають в іншомовному середовищі.

Пригадайте хоча б жарт горезвісного сатирика Задорнова про таку собі «тьотю Мотю» з Брукліна, яка обурюється з приводу того, що: «Американцы … тупые … Представляете, мы уже пять лет здесь живем, а они до сих пор не выучили русский язык! Тупые!..».

Та, що вельми характерно, хвороба «хамської філології» виявляється заразною. Не тільки росіяни, а й взагалі російськомовні переймають таке ставлення не тільки до інших мов, а й навіть до рідної мови, мови їхніх батьків.