Останнім часом, особливо з початком російсько-української війни, в українському інформаційному просторі побільшало тез щодо російськомовних українців.

Згідно однієї з них путінські орди вдерлись в Україну з метою захисту російськомовних. Мовляв, не було б їх – не було б і російського військового вторгнення.

За другою горезвісний «русский мир» завжди лізе туди, де існує російськомовне населення. Мовляв, російське вторгнення легше проходило там, де попередньо відбулось тотальне зросійщення.

Нарешті, саму російську мову часто-густо оголошують недолугою і навіть не слов'янською.

Хочу наголосити, що автор завжди послідовно виступав за те, що в Україні єдиною державною мовою має бути українська, і саме вона має панувати в усіх без виключення сферах громадського життя. Більше того, я пропонував на конституційному рівні визнати Державну Мову державним символом разом з Державним Прапором, Державним Гербом і Державним Гімном. Відповідно до статті 65 Конституції України повага до її державних символів є обов'язковою для всіх громадян України. Отже неповага, паплюження чи приниження Державної Мови має нести ті ж наслідки, що і нехтування державними символами. На жаль, відповідна петиція Президенту України не була підтримана українцями і не набрала необхідну кількість голосів.

Однак я глибоко переконаний, що всілякі інсинуації стосовно російськомовних українців, які все частіше висловлюються, як відомими філологами та філологинями, так і мовними активістами, є шкідливими, такими, що не сприяють єдності нації (саме політичної нації, а не етнічної спільноти) і сіють розбрат серед українців.

Очевидно ці люди вважають російського керманича цілком розумною і адекватною людиною, хоча насправді кремлівський карлик уже давно вижив з розуму і перетворився на маніяка-вбивцю.

Сьогодні путінські війська знищують, вбивають і ґвалтують саме російськомовне населення на Сході і Півдні України. То про який захист тут йдеться? Путіну абсолютно все одно, якою мовою розмовляє той чи інший українець. Він може прикриватися фразами про захист російськомовних, про фашистів в Україні, київську хунту тощо. Але головна його мета – знищення України й українців, як нації.

Що стосується захоплення територій, то російська імперія завжди прагнула до нових територіальних надбань, незалежно від їхньої етнічної чи мовної приналежності. Коли російські війська захоплювали Кавказ, Середню Азію чи Сибір, жодний з їх мешканців не розмовляв російською мовою. Те ж саме стосується й України. Більше того, з великим задоволенням Росія (за наявності такої можливості) захопить і суцільно україномовну Західну Україну, як це наприклад відбулося за Сталіна.

Що ж до недолугості чи неслов'янскості російської мови, тоавтор далекий від думки вважати якусь мову кращою, а якусь гіршою. Насправді не існує поганих і хороших мов.Уже саме порушення такого питання є неправомірним. Вульгарна аксіологія (теорія оцінок) не в змозі об'єктивно оцінити мову, а лише виділяє неістотні ознаки тієї або іншої мови, часто гіпертрофуючи їх.

Сьогодні у світі існує безліч різних мов (за даними ЮНЕСКО їх налічується понад дві тисячі), і всі вони різні, тобто чимось відрізняються одна від іншої. Відрізняються за кількістю носіїв, за рівнем розвитку суспільних функцій, типом морфології і синтаксису, наявності і характеру писемності і, нарешті, за своїм походженням. Та всі вони самобутні і належать до світової культурної спадщини.

Цікаво, що практично вся історія України пов'язана з двомовністю. Вже за часів Київської Русі існувала церковнослов'янсько-давньоруська (Росія тут ні до чого) двомовність. При цьому церковнослов'янська або старослов'янська мова (давньоболгарська за своїм походженням) вважалась книжною. Нею написані майже всі пам'ятки тогочасної літератури (включно з літописами), нею велося богослужіння. Натомість твори, писані мовою, наближеною до народної, можна перерахувати на пальцях. Найбільш відомим тут є «Руська правда» та «Слово про полк Ігорів». Власне народна давньоруська мова в письмовому вигляді збереглась хіба що на знаменитих графіті в Софійському соборі в Києві та деяких написах на зброї та предметах споживання.  

Польсько-українська двомовність виникла внаслідок підпорядкування українських земель Польській короні в середині XVI століття. Польською мовою тоді послуговувалась більшість української (не лише покатоличеної) шляхти, а також чимало визначних українських письменників. Серед них ми зустрічаємо такі імена, як Мелетій Смотрицький, Петро Могила, Касян Сакович, Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофойський, Лазар Баранович, Ян Орновський, Стефан Яворський, Данило Братковський та інші. Польськомовний пласт у творчості деяких з них був навіть більшим, ніж той, на якому вони творили рідною мовою. Натомість простий люд продовжував використовувати мову своїх предків, тобто українську, яка офіційно тоді називалась «русинською» або ж «простою» мовою.

Мовна ситуація в Україні певною мірою є схожою з релігійною. 1596 року внаслідок Берестейської унії був проголошений на церковному соборі у місті Берестя (сучасний Брест) акт з'єднання частини православних ієрархів та вірян Київської митрополії з римо-католицькою церквою на умовах виходу з-під канонічної підлеглості Константинопольського патріархату, визнання зверхності папи Римського та прийняття католицького віровчення (догматики). Проголошенням унії було засновано Українську греко-католицьку церкву. При цьому новостворена церква зберігала візантійську обрядовість та власні адміністративні структури. Унія спричинила протистояння православних з уніатами. Отже і до сьогодні в Україні існує дві християнські конфесії — українська православна (УПЦ МП не вважаю українською) і греко-католицька.

Російськомовність українців так само виникла внаслідок унії – Переяславської унії 1654 року, яку російські, а згодом і радянські історики охрестили Переяславською радою, актом воз'єднання України з Росією. Відомо, що царат зробив чимало щодо нівелювання української мови, не визнаючи її самостійності, і проголошуючи наріччям російської мови. Натомість і самі українці внесли значний внесок у розвиток російської мови. Чи не половина російських письменників має українське походження. Ба більше, деякі українські інтелектуали (М. Костомаров, О. Потебня та інші) взагалі вважали недоречним створення окремої літератури українською мовою. Вони обстоювали необхідність загальноросійської літератури, а українську бачили лише як мову «для хатнього вжитку».

 Набагато хитріше діяли російські більшовики. Вони оголосили слов'янські мови братніми, що розвинулись з однієї «колиски», штучно зближували їх (звичайно, на користь російської), пропагували двомовність (згадаймо хоча б естрадний дует Тарапуньки і Штепселя). Відтоді значна кількість українців стала двомовною або й просто російськомовною.

Автор жодним чином не пропагує двомовність і вважає, що порівняння України з Канадою, Бельгією чи Швейцарією є недоречними, бо там зовсім інша мовна ситуація. В цих країнах мешкає кілька окремих народів, кожен з яких має свою мову.

Але ми маємо приклад Ірландії. Ірландці за кількасот річне англійське панування практично втратили рідну гельську мову і сьогодні більшість з них, як в самій Ірландії, так і за її межами (США, Канада, Австралія) використовують лише англійську. Однак від цього ірландці не перестали бути ірландцями. Їх відрізняє культура, імена та прізвища.

Інший приклад – євреї. Розкидані чи не по всьому світові, розмовляючи мовами народів, де вони мешкають, вони також зберегли свою ідентичність. І хоча в сучасному Ізраїлі державною мовою є іврит, не всі репатріанти володіють нею в повній мірі, а продовжують користуватися іншими мовами.

А ось, напевне, маловідомий факт. Після здобуття Фінляндією незалежності, згідно з особливим законом, прийнятим у 1922 році, в країні дотепер збереглося вживання двох державних мов — фінської (користується 86,5% населення) та шведської (користується 5,2%).

Так само дві державні мови має Афганістан – пушту або власне афганську і дарі, що є місцевим діалектом перської мови (фарсі).

Явище багатомовності національної літератури зовсім не виняткове, а є досить поширеним. У літературі багатьох народів поряд з творами рідною мовою існує більш-менш багатий пласт творів, написаних на іншій або на інших мовах. Такий іншомовний літературно-художній пласт утворюється протягом тривалого історичного періоду і відображає своєрідність історії культурного розвитку даного народу.

Так, в японській середньовічної літератури є значна кількість творів написаних  класичною китайською мовою, в середньовічній літературі тюркських та іранських народів — арабською мовою. Двомовною є література Афганістану. У Фінляндії поряд з фіно-мовним існує величезний пласт літератури шведською мовою. У середньовічній Франції створювалася література провансальською (окситанською) мовою.

Наявність іншомовного пласта в літературах багатьох народів світу — це не аномалія, а відбиток загальної закономірності світового літературного процесу на певних етапах його розвитку. Німецький вчений В. Т. Ельверт, який вивчав цю проблему на матеріалі європейських літератур, стверджує, що «існували цілі епохи, коли творити на рідній мові взагалі не було прийнято».

Тож Україна далеко не єдина країна, що пережила двомовність.

Слід також зазначити, що хоча багато українців писали не українською мовою, це аж ніяк не говорить про відсутність у них патріотизму. Якраз навпаки, найбільш патріотичні українські твори, наприклад, «Історія Русів», «Тарас Бульба», були написані російською мовою.

Світова історія знає чимало випадків, коли суто національний твір створювався не національною мовою. Блискучим прикладом є роман «Легенда про Тіля Уленшпігеля». Цей гімн Фландрії і фламандському духу був написаний Шарлем де Костером французькою мовою, але незважаючи на це він є шедевром фламандської літератури, а не французькою. Твори ірландців Джеймса Джойса, Бернарда Шоу, Шона О'Кейсі давно вже стали надбанням ірландського народу, а їх самих вважають ірландськими письменниками, хоча всі вони писали англійською.

Український історик Д. І. Дорошенко в полеміці з російським філологом М. С. Трубецьким зазначав: «Нельзя все суживать до понятия о языке: украинская литература — это не только все то, что писалось на народно — украинском языке, который постепенно преобразовался в литературный язык; русский язык в первой половине XIX века еще в большей степени, чем язык украинский, служит орудием для распространения идей украинского сепаратизма».

Та все таки українсько-російська двомовність має зникнути, бо двомовність – це минуле, певний історичний етап в бутті нації, але аж ніяк не її майбутнє. Так само як зникли церковнослов'янсько-давньоруська чи польсько-українська двомовність. І так само як рано чи пізно зникне розкол у релігійному житті і постане Єдина Помісна Українська церква.

В релігійному житті віряни не поспішають, тож не варто поспішати й у мовному питанні, а тим паче прискіпуватись до російськомовних українців, обзивати їх москворотими тощо. Це не означає, що суцільний перехід на українську не на часі, але треба розуміти, наскільки складний цей процес, особливо для людей у віці, які не зі своєї вини все життя думали і продовжують думати російською.