Існує усталена думка, мовляв, Московщина напала на Україну заради захисту російськомовних громадян. А тому якби всі українці розмовляли українською і війна б не розпочалась. Це дуже наївна хибна думка. Ризикуючи натрапити на шквал критики з боку прихильників цієї думки, все ж скажу, що мова тут, насправді не головне (хоча й відіграє певну роль).

Сьогодні вже багатьом мабуть зрозуміло, що Путін направив війська в Україну не через «денацифікацію» чи «демілітаризацію». Так само як і не заради захисту російськомовного населення чи «народу» Донбасу та Криму.

Захист російської мови і російськомовного населення (яке про це нікого не просило) — це лише привід для вторгнення в Україну. Не було б його, знайшовся б інший. А справжня причина полягає в іншому. Ця причина є комплексною і складається з п'яти аспектів. Ось ці п'ять аспектів.

1) Економіко-ресурсний.

В економіці Російської імперії та її реінкарнації СРСР Україна відігравала ключову роль. Насамперед Україна є надзвичайно багатою на корисні копалини. Тож недарма вождь і вчитель усіх народів Ульянов закликав більшовиків будь за що захопити Україну. Голодна і холодна Росія конче потребувала українського зерна і донецького вугілля.

Наведемо невеличкий приклад. Лише за півтора роки,  з серпня 1921 по 1 січня 1923 року з України до РРФСР було вивезено 31 млн. пудів зерна. Це майже 500 млн. тонн. Для вивезення такої величезної кількості знадобилось 35 тис. вагонів. А на донецькому вугіллі тоді працювала практично вся металургійна промисловість.

Мабуть мало кому відомо, що до відкриття нафтових родовищ у Західному Сибіру, в СРСР використовувалась нафта з українського Прикарпаття. Тож коли почалась розробка сибірських родовищ, практично весь робочий контингент складали фахівці з України. Сьогодні можемо додати сюди газово-нафтові родовища на чорноморському шельфі та сланцевий газ на Донбасі, які захопила або мріє захопити Росія.

А ще Україна постачала залізну руду, марганець (без якого неможлива виплавка якісної легованої сталі), уранову руду, глинозем (сировина для виробництва алюмінію) тощо.

Тож невипадково, що коли під час «холодної війни» перед керівництвом СРСР постало питання про будівництво заводу з виробництва міжконтинентальних балістичних ракет, такий завод було збудовано саме в Україні. Розроблена на «Південмаші» найпотужніша в світі й досі неперевершена стратегічна ракета 15А14 (з наступними модифікаціями 15А18 та 15А18М), більш відома за натівською класифікацією як SS-18 Satan (СС-18 «Сатана»). Саме ця ракета наводить жах на США та її союзників, і саме вона є головним козирем у ядерному шантажу кремлівського упиря. 

2) Територіальний.

Українська земля завжди була своєрідним буфером між Росією і Заходом, щоразу захищаючі її від усіляких навал із Заходу. Уявіть, наприклад, якби Гітлер 1941 року стартував не з Західного Бугу, а з Сіверського Дінця. Чи дійшли б німці до Москви ще до зими? Певно, що в цьому випадку для бліц-крігу було б більше шансів.

Сьогодні кремлівські стратеги так само апелюють до того факту, що якщо натівські ракети стоятимуть не на західному кордоні Польщі, а на кордоні України з Росією, це суттєво зменшить так званий підльотний час до Москви. Та й для наземних військ шлях значно скоротиться. А це створює серйозну небезпеку для  Росії.

3) Людський ресурс.

Не можна не враховувати й людський ресурс або людський фактор. Українці, насправді дуже сильно відрізняються від росіян, тим не менше мають з ними і чимало спільного (хоч як би хто цього не хотів визнавати). А відтак українці – це ідеальний варіант для асиміляції.

З погляду імперських перспектив Московії асиміляція українців була справою надзвичайно корисною. Такої асиміляції зазнавали й інші народності імперії (білоруси, євреї, німці, греки, кримські татари, цигани, народи Поволжя тощо), проте їхні представники, навіть попри втрату власної мови, зберігали істотні конфесійні, побутові, ба навіть расові відмінності й заховували елементи національної самосвідомості, тому не ставали «повноцінними» росіянами в очах імперців.

Натомість українці стрімко розчинялися в імперському етносі, стаючи його продовженням, посиленням і в багатьох аспектах - дуже цінним підкріпленням. Вони з успіхом використовувались для освоєння нових земель, захисту віддалених кордонів, русифікації «інородців», збройного накидання своїх порядків волелюбнішим мешканцям імперії тощо.

Отже Кремль не мав кращого людського матеріалу, ніж асимільовані українці.

4) Культурно-релігійний.

Процес асиміляції істотно каталізувався територіальною близькістю до метрополії та інтенсивністю комунікацій із нею на всіх рівнях культурного та релігійного буття. Українцям століттями нав'язувалась думка, що російська культура, мова, а відтак і «русский мир» не є чужими. Справді чимало українців (письменників, художників, артистів тощо) були творцями цієї культури.

Україна стала величезним споживчим ринком для російського культурного продукту – книжок, кінофільмів, музики, телепередач тощо. Причому не лише російськомовні, а у великій кількості й україномовні були споживачами цієї продукції.

Додамо ще пресловуті руськомирські скрєпи, тобто православ'я московського розливу. Наявність спільних святих, православних свят, обрядів тощо. А тепер уявіть, якщо всі вірні УПЦ МП перейдуть до ПЦУ. Яку матеріальну і моральну шкоду завдасть це Московській церкві. Тож однією з цілей вторгнення в Україну є «захист» не стільки москвоязиких, скільки москвовірних.

5) Історико-ідеологічний.

Це останній, але самий головний аспект. Дніпровські схили згідно офіційної концепції московських істориків – це колиска російської державності, її початок. Київ і досі в їхньому уявлені – «мать городов русских». Москва є спадкоємицею Київської Русі і київської княжої династії. Давньоруська народність – це спільна колиска великоросів, малоросів і білорусів. Українська мова – це наріччя російської. Переяславська Рада – це добровільне воз'єднання України з Росією, роз'єднаних завдяки підступності «вражих ляхив». А зараз роз'єднати два братні народи намагаються американські імперіалісти. 

Отже без України Росія – ніщо, вона не може бути великою імперією. Як зазначав ще Збігнєв Бжезинський: «Без України Росія перестає бути імперією, а з Україною, подкупленою, а потім і підпорядкованою, Росія автоматично перетворюється на імперію». Більше того, ідеологія «русского мира», що в значній мірі була побудована на історії, культурі та релігії України, втрачає свою актуальність. Путін чудово це розуміє і не залишить спроб підкорити Україну, повернути її в зону впливу Російської імперії.

Без жодних сумнівів, допоки Росія намагатиметься існувати як імперія, вона не перестане виявляти агресію по відношенню до України. Росія відмовиться від претензій на Україну лише тоді, коли вона відмовиться від імперськості. А цього не відбудеться ніколи, бо імперськість закладена в менталітеті росіян. 

Таким чином, зважаючи на все це, Росія ніколи не відчепиться від України, навіть якщо всі українці одночасно і суцільно заговорять українською. Московські пропагандисти будуть і далі всіх запевняти, що українська мова – то різновид, або «наречие общерусского языка», а українці і росіяни (разом з білорусами) з їхніми наріччями – то все триєдиний «русский народ».

Зрозуміти, що ми різні народи, кожен зі своєю мовою, культурою, історією, росіянам, очевидно, ніколи не вдасться. Росія відчепиться від нас не тоді, коли відбудуться зміни в менталітеті більшості росіян (бо це в принципі неможливо), а лише тоді, коли перестане існувати взагалі як державна інституція.