В численних російських джерелах зазначається, що Новоросія – це великий історико-культурний регіон в Північному Причорномор'ї, приєднаний до Російської імперії в результаті російсько-турецьких воєн у другій половині XVIII століття. Відмінною рисою Новоросії стала та обставина, що її населення, інфраструктура і спосіб життя сформувалися протягом порівняно короткого історичного відрізка часу, а сам регіон перетворився з неосвоєного степу з рідкісними кочовищами в потужний промисловий район, який став становим хребтом економіки спочатку Російської імперії, а потім і радянської й сучасної України.
Деколи і досі можна почути, що Новоросійський край населяли переважно росіяни, а адміністративним центром Новоросії була російськомовна Одеса. Однак це не відповідає дійсності.
Термін «Новоросія» виник штучно у зв'язку зі створенням у 1764 році Новоросійської губернії. В різні часи її центрами були Кременчук та Катеринослав (сучасний Дніпро). Новоросійська губернія проіснувала по 1802 рік, після чого була розділена на Миколаївську, Катеринославську і Таврійську губернії. У 1803 році Миколаївська губернія була перейменована в Херсонську.
Одеса належала до Херсонської губернії як повітове місто, аж поки в 1920 році Херсонську губернію було поділено на Херсонську і Одеську.
Що ж стосується російського населення Новоросії і, зокрема, Одещини, то загально відомо, що в давньоруські часи ці землі займали племена уличів і тиверців, які згодом увійшли до складу українського народу. В ХІІІ столітті Одещина належала Галицько-Волинському князівству. Тоді тут існували такі поселення, як Нове Село (Кілія), Сміл (Ізмаїл), Білгород (Білгород-Дністровській), Дашев (Очаків), Красні Окни та інші. Монголо-татарська навала на деякий час насильно відірвала Причорномор'я від решти Русі. Але вже в кінці XIV – на початку XV століть, після занепаду Золотої Орди, владу над Північно-Західним Причорномор'ям захопило Велике князівство Литовське.
Саме тоді тут був збудований порт Коцюбей (чи Качибей), який вперше згадується в літописі Великого князівства Литовського під 1415 роком. Свою назву порт одержав від імені шляхтича Коцюби-Якушинського, який заснував над морем хутір Коцюбин. Відомо, що польський король Владислав II відправив через цей порт декілька суден з хлібом до обложеної Візантії. У 1578 році тут побував проїздом посланець короля Стефана Баторія. Він стверджував, що між Качибеем та Тілігулом лежать соляні озера, в яких козаки добувають сіль. Згодом разом з іншими слов'янськими поселеннями Качибей потрапив під татаро-турецьке ярмо. Татари перейменували його в Хаджибей, а турки, що установили владу над татарами, спорудили поряд фортецю Ені-Дунья.
З початком російсько-турецької війни українські козаки брали активну участь в бойових діях, зокрема, в штурмах турецьких фортець Ізмаїлу, Акермана, Очакова, Березані. А у 1789 році козацьке військо на чолі з Захаром Чепігою та Антоном Головатим разом з російськими військами здобули Хаджибей та фортецю Ені-Дунью. Як писали одеські краєзнавці К. Саркісьян та М. Ставніцер: «Русские утвердились в Одессе под топот запорожского гопака». (Олійників О. Пам'ятник прокляття // Слово, червень, 1990. – С. 3)
А у 1794 році вийшов «височайший» указ Катерини II: «Уважая выгодное положение Хаджибея при Чорном море и сопряженные с оным пользы, признали мы нужным устромить тамо военную гавань купно с купеческой пристанью». Отже, як бачимо, йшлося про будівництво в уже існуючому місті.
Окрім давньоруських поселень на Чорноморщині здавна існували і українські поселення. Певний час в Олешках (Херсонська область) існувала Олешківська Січ, існували також коші Чорноморських козаків на Кінбурзькій косі навпроти Очакова, на місці колишньої Прогноївської паланки, та поблизу Слободзеї на Дністрі. Після зруйнування Запорозької Січі їх кількість збільшилась. До таких козацьких поселень належать Паланка, Нерубайське, Усатове, Козаче, Лимарське, Пересип та інші. І в подальшому, не зважаючи на багатонаціональну колонізацію Причорномор'я, не тільки в сільській місцевості, а й у чорноморських містах переважало українське населення. Ось, наприклад, що зазначав з цього приводу російський письменник, родом одесит, Л. Славін: «На Одессе при всей национальной пестроте ее лежал явственный украинский отпечаток. В крестьянском хлопце, в капитане дальнего плаванья, в университетском профессоре вдруг проглядывал сохранившийся во всей чистоте тип запорожца из казацкой сечевой вольницы – весь этот сплав удали, юмора, силы, поэзии».
Отже, як бачимо, ніякі царські заборони, ні примусова більшовицька денаціоналізація не вбили, не викорінили в чорноморцях український дух, а Одеса була і залишається українським містом.
