Сприйняття людиною себе значною мірою формується ідентичностями, які людина має, а також якими якостями і сенсами вона сама чи суспільство наділили ці ідентичності.
Наші юристи з міністерства оборони ще в 2017 ввели термін «внутрішньо переміщена особа». Це нова ідентичність, яку через війну отримали мільйони людей, точніше:
«В Україні наразі обліковано 4,8 млн внутрішньо переміщених осіб, однак їх реальна кількість становить майже 7 млн».
Вибачте за дивне запитання, переміщена КИМ?
Ви відчуваєте, що в такій ідентичності у людини немає субʼєктності?
Почитаємо визначення терміну з наказу МОУ #164 від 23.03.2017
«Внутрішньо переміщена особа — громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.»
Тут не пояснюється ким переміщена і додається, що змусили покинути місце проживання, без пояснення хто це зробив.
Аналогічні проблеми зі словами «біженці, постраждалі». В них відчувається жертовність і відсутність субʼєктності. Я маю на увазі зараз тільки слова, а не людей, які так себе ідентифікують.
Якщо у вас на цьому місці виникає роздратування від моїх думок, вибачте, я зовсім без іронії щодо людей з великими неприємностями. Терміни важливі і вони можуть бути інші, більш сильні, життєствердні.
Пропоную, розібратись як це може бути.
Наприклад, біженець англійською і французькою "refugee". Це слово походить від слова refuge — притулок. Refugee означає «той, хто пішов у пошуках притулку». Сам пішов. Не побіг, не змусили, не переміщений. Тут є субʼєктність. Людина сама вирішила піти шукати притулок. Можливо через війну, окупантів, можливо вона втратила домівку. Але рішення піти вона прийняла сама.
При попаданні в ДТП ми не скажемо, що у мене вимушено змінились плани, я вимушено переміщений на СТО. Є проблема, я змінив плани, відвіз машину на ремонт. Я! дію.
Ми схильні не помічати безсубʼєктні речення і ідентичності, бо звикли до вжитку «жертви голодомору, репресій, геноциду». Саме слово «жертва» не передбачає субʼєктності. Це людина, з якою хтось поганий обійшовся погано.
Що з цим робити? Спочатку звертати увагу хто в наших вживаних ідентичностях субʼєкт, хто діє, хто приймає рішення, хто взяв відповідальність на себе. Потім заміняти слова жертовні, безсубʼєктні на субʼєктні, дієві, активні, або хоча б нейтральні.
Не біженці, а переселенці. Не внутрішньо переміщенні особи, а переселенці. Якщо треба зазначити, що переселенці від війни чи окупації, то можна так і вживати «переселенці від війни». Це нормально. Цивільне життя неможливе посеред бойових дій, тому людина переселилась. Тільки не «вимушені переселенці», бо у нас є і такий вжиток у ЗМІ.
Політичне питання «Як нам повернути наших біженців?» стає трохи безглуздим, якщо воно стосується субʼєктів. Як це «повернути»? Хто цю дію може зробити?
Людина може захотіти вернутись в Україну і вернутись сама. Державна політика не може нікого повернути. Урядовці і місцева влада можуть поставити задачу зацікавити, звабити, замотивувати у поверненні наших громадян.
Ви можете загуглити «Як повернути біженців» і побачити десятки статей, дописів, опитування з такою постановкою задачі. Висловлюються експерти, інтелектуали, політики, чиновники. Така постановка питання безплідна.
Дуже просто, поставте себе на місце переселенців. Ви хочете, щоб вас «повернули»?
Субʼєкт міркує так: я може і хочу повернутися і щоб мені допомогли, але рішення я приймаю сам.
У адекватній постановці запитання «як зацікавити, звабити, замотивувати у поверненні» є два додаткових гарних ефекти.
По-перше, напрошується необхідність комунікувати і підтримувати звʼязок з переселенцями. Будуть виявлені різні страхи, потреби і це потребуватиме різних підходів до людей. Ставлю на те, що багатьом людям щоб повернутись буде достатньо відчуття зацікавленості українського суспільства і системна роботі зі своїми громадянами.
По-друге, така постановка задачі натякає, що спершу треба зробити щось із собою. А не як нам без змін себе вплинути на когось. Це дає справжнє відчуття ще своєї субʼєктності.
