Слід почати з визначення хто такий олігарх.
Олігархія – це античне слово, що означає влада небагатьох. Тобто олігарх – це один із небагатьох, кому належить влада. Зазначу, що у Давній Греції олігархія – це не була влада багатіїв. Для цього є слово «плутократія», що означає саме владу багатіїв.
Коли комуністи на чолі з Троцьким і Леніним захопили владу на росії, цю форму правління вони можуть називати для своїх «влада совєтів», але для всього освіченого світу це олігархія.
Під час президентства Кучми в Україні по суті магнатів почали називати олігархами як у московії, де перекрутили початковий і всесвітньо відомий зміст цього слова. Тобто, в Україні бездумно або навмисно скопіювали його невірне використання. Ми, може, так звикли, чи нам так подобається, але треба розуміти, що ніде у світі олігархами не вважають багатіїв. Їх називають мільярдерами, магнатами або елітою. У слові «олігарх» взагалі ніколи не було негативного забарвлення. Олігархія – по суті влада еліти. Хто і як потрапив у еліту, як захопив владу – це вже інше питання.
Пропоную більше не повторювати московську помилку. Вірніше називати багатіїв магнатами.
Як грабіж багатіїв веде до бідності
Ідея відібрати майно у багатіїв у нашому суспільстві не нова.
З XVI по XX ст. в Україні були селянські та козацькі бунти. У підручниках історії подається, що українські козаки і селяни боролися проти іноземних паничів.
Під час Коліївщини у XVIII ст. українські землі по праву сторону Дніпра були під владою Речі Посполитої, тому це була здебільшого боротьба проти польських поміщиків і князів. А селянські бунти 1917-1919 рр. – це було розорення українських великих фермерів, капіталистів, промисловців. Це була классова боротьба, під час якої українське селянство викосило свою ж аристократію і капіталістів.
Радянська влада продовжила викошувати нове покоління успішних фермерів і підприємців під гаслами класової боротьби з капіталістами і кулаками. Таким словом у радянський час називали успішних фермерів, які мали маєтки і багато землі та наймали працівників для її обробки.
Під час селянського бунту по суті бідні люди беруть зброю та йдуть палити і розорювати майно успішних людей свого часу. Це можливо під час безвладдя, коли поліція і армія не виконують свої обовʼязки з підтримки правопорядку.
Зараз в Україні війна, і півроку не було можливості вивозити українське зерно на продаж. Ми відчули, наскільки експорт фермерського зерна важливий для нас. Це мільярди доларів щомісяця, які надходять у нашу економіку, підтримують платіжний баланс, наповнюють бюджет, підтримують курс гривні. Тепер можемо уявити собі, що здобули селяни під час своїх бунтів громадянської війни, і яку країна заплатила ціну за це. Недоотримані зараз мільярди відчувають і фермери, і державний бюджет, і всі громадяни, що бачать подорожчання валюти і підвищення цін. Наслідки погромів громадянської війни для економіки були неспівставно жахливіші на той час, бо зруйновані фермерські господарства були стовбуром економіки.
Власність – це в першу чергу управління
Цінність крупних капіталістів, зокрема фермерів, у тому, що вони управляють великим бізнесом. Вони беруть кредити, закуповують зерно для посіву, організовують зрошення, купують техніку, добрива, наймають працівників, обробляють поля, організовують вивіз, укладають контракти і заробляють гроші для всього суспільства. Саме так, більшість коштів, що він заробляє, не осідає у нього на рахунках. Вони повертаються у бізнес і розходяться по економіці. Якщо маржинальність (прибуток у відсотках від доходу) фермерства 10-20%, то це означає, що заробивши 10 мільйонів грошей, 8-9 з них фермер витрачає на операційну діяльність свого бізнесу, на його продовження, а 1-2 мільйони – це його особистий заробіток, з якого він ще сплачує податки. І здебільшого ці гроші він витратить також на розвиток бізнесу та на власне споживання. Тобто ці 1-2 мільйони теж повертаються у економіку. Витрачаючи цю сумму, бізнесмен намагається збільшити кількість ресурсів у своєму управлінні. У перспективі той, хто більше заробляє багато років, більше ресурсів накопичує у своє управління.
Це не проблема, що хтось багато чим володіє. Бо володіння – це перш за все управління.
Альтернатива є – селянський бунт, і розтягнути все майно між тими, хто прудкіший. Але вони ж не зможуть заробляти мільйони і мільярди для суспільства. Насправді відняти у багатіїв і роздати біднякам – це демонтаж суспільства. Бо бідняки не вміють так управляти, як великі капіталісти. Найкраще, найщасливіше, найбагатше суспільство – це не те, в якому всі володіють порівну. Так не буває. Це в якому виробничі ресурси знаходяться в управлінні тих, хто вміє організувати прибуткове виробництво і примножувати його. А хто саме володіє – у перспективі неважливо. Бо в могилу бізнес не забирають. Він все одно від капіталіста переходить до його нащадків, мотивованих не розвалити справу, а продовжити і покращити. Капіталісти поколіннями працюють на все суспільство. Так організовані країни, де поважають право власності і капіталістичні відносини. І вони не прогадали.
Чому ми не любимо багатіїв
У нас в суспільстві непопулярно ставати на захист крупних капіталістів. А чому? Бо вони багатії? Бо вони незаконно заволоділи своїми статками? Во вони експлуататори?
Вибачте, але це холопське світобачення. Пригнічені хороші селяни бунтували проти поганих експлуататорів паничів? Ага, авжеж. Так відбувається не встановлення справедливості, а демонтаж економічних відносин, суспільства, викошення найкращих бізнесменів-управлінців, збіднення.
Народ бідніє не від експлуатації капіталістів, а від демонтажу бізнесу і економічних відносин.
Для чого нам цей екскурс в історію?
А ми ж те саме робимо і в наш час.
Під гаслом деолігархізації у нас націоналізували ПриватБанк, який належав Коломойському, Боголюбову і по малій долі кільком керівникам банку. А також перестала існувати «Медіа Група Україна». Це 10 ефірних і супутникових телевізійних каналів («Україна", "Україна 24", "Футбол 1/2/3", НЛО TV, "Індиго TV"), а також видання "Сьогодні" і Vogue, які були в управлінні SCM Ахметова.
Чого ми досягли? Зруйнували бізнес і багаторічні культурні проекти, які були під управлінням ефективного холдингу. ПриватБанк працює, але дуже ослаблений після націоналізації.
Ми зробили не краще, ніж ті бунтарі, що витягли з панського маєтку посуд, мішок картошки, а виробниче обладнання здали на металобрухт. Тут нема чому радіти. Нічого справедливого не відбулось. Це руйнування нашої економіки.
Корпорації здорового суспільства
Тож, якою має бути деолігархізація? Такою, як і селянські бунти. Цього не повинно бути у здоровому суспільстві. Наші корпорації створені правдами і неправдами у 90-ті роки. Ми не можемо це переграти, але ми можемо цінувати і розвивати те, що маємо. І створювати культуру взаємовигідної взаємодії і довіри.
Здорова держава і суспільство плекають підприємців, капіталістів, створюють умови, щоб їх було більше і вони краще конкурували з іноземними капіталістами.
У мене є прохання до вас, шановних читачів, прислухатись зараз до своїх емоцій. Якщо вас обурюють мої слова, якщо ви вважаєте мене проплаченим захисником інтересів українських магнатів, цікаво дослідити, звідки взялось негативне ставлення до них.
Можливо, ви вважаєте, що у магнатів купа грошей і вони, як діснеївський скупий Дональд Дак, приходять додому і купаються у золотих монетах, все накопичують і бояться втратити бодай одну?
Можливо, ви вважаєте, що "великих грошей чесно заробити не можна". Можливо, ви успадкували радянське негативне відношення до бізнесу, ризику, "комерсантів", "спекулянтів".
Такі погляди не відповідають сучасній дійсності. Час вже відкинути радянську ментальність. У провідних капіталістичних країнах корпорації керуються інституційно – радою директорів, і вони є лідерами фінансової, промислової і торгової експансії, інвестицій і інновацій. Якими були б США, Німеччина, Японія, Південна Корея без їх корпорацій? Створені великими підприємцями-магнатами, вони створили розвиток і міжнародний бренд цих країн. В США банки та корпорації часто просувають своїх управлінців на найвищі державні посади.
Україна у радянські часи зовсім не мала досвіду і культури підприємництва. За часи незалежності ми пережили шоковий перехід від планової до капіталістичної економіки. Нам треба вчитись культурно знаходити спільні інтереси та підсилювати один одного. Державі слід стати провідником і лобістом українських корпорацій у їх зовнішній експансії, у їх конкуренції з іноземними корпораціями, у їх інвестиціях. І відмовитись від лихих руйнівних заходів "відібрати/заборонити/поділити" класової боротьби. Боротьба державних інституцій проти українських корпорацій веде тільки до стратегічних програшів обох сторін. Це інституціональні частини суспільства, яким слід навчитись працювати в одній команді.
