Осінь Патріархів. Про Спокуси Духовні.

Брати і сестри! Щиро вітаю вас всіх із звільненням з духовного рабства. Така багатоочікувана і малоімовірна подія таки трапилась. Визнаю, я не вірив до останнього. Надто вже нерівні були умови, надто високі ставки. Віковічний ворог втратив той чарівний обруч, що скріплював його недодержаву. Третій Рим закінчився. Тут і зараз. Якщо москва хоче вціліти – їй доведеться тепер стати Другою Меккою. Втім – зараз не про це.

Патріарх Варфоломій довів, що є Духовною Особою. В сенсі – не за посадою, а по суті. Людиною, для якої Духовне важливіше за блага земні. Важко уявити, які спокуси були для нього заготовані. Коли ціна питання – виживання орди, то за ціною не стоять. Погрози, певна річ, теж звучали. Що ж за пряник без батога?! Втім, Патріарх Варфоломій обрав духовне. Розуміючи, що після Собору 2016 року співпраця з москвою в будь-якій іншій формі, аніж капітуляція, неможлива, а отже орда неминуче і швидко сповзе в розкол, він вирішив відірвати від розкольників найбільший шматок, не відпустити у прірву українську паству. Йому вистачило сили, рішучості, хоробрості, часу, розуму, і ще лише Бог знає чого. Сказати, що це було складно – нічого не сказати. Тому й не вірив я грішний. Та Дива Божі тим і дивують, що іноді трапляються. Співпало багато чого. І незвично сильна і рішуча позиція нашої влади, зазвичай боязкої і половинчастої. І прагнення Ердогана всадити у спину плішивому ще один ніж. І підтримка США, зовсім неочікувана, надто у цьому питанні. І мужня та мудра поведінка Патріарха Філарета. І внутрішньоукраїнський консенсус з цього питання, що сам по собі – неабияке диво.

Втім, уникнувши спокуси благами земними, Патріарх Варфоломій постав перед Спокусами Духовними. В приступі ейфорії, коли один-єдиний раз жорстока і несправедлива наша доля вчинила з нами по справедливості, ми не маємо забувати, що Патріарх Варфоломій в жодному разі не є патріотом України чи нашим союзником у війні. У нього свої інтереси. Як щойно з'ясувалось – виключно духовні. Але нам від того не легше. Патріарх Варфоломій є очільником православного світу. Всього, а не лише України. Головний його інтерес в Україні – не укріплення нашої держави, а розвиток Церкви. Об'єктивно, йому потрібно, щоб якомога більше парафій Московського Сатанату перейшли у новостворену українську церкву. Найкращим засобом для цього є відкладення надання автокефалії. Адже клір — це теж живі люди. Причому – доволі специфічні. Люди, для яких головне – це процедурні питання. Зняття анафеми з нашого Патріарха і визнання нашої церкви – це чудово. Але людям, які тридцять років кричали в церквах про безблагодатність київських розкольників, буде неймовірно тяжко йти у підпорядкування до сотні разів проклятого ними Філарета. Бо, як відомо, немає ненависті міцнішої, ніж ненависть ката до жертви. Нова церква, не освячена традицією (навіть якщо їй насправді тисяча років) не є привабливою для такої людини. Інша річ – перейти до Константинопольського Патріархату – православної церкви №1 у світі. Тож задля виконання свого покликання архіпастиря Варфоломій матиме Спокусу Духовну — відкласти Томос. Не назавжди, звичайно. Але принаймні на роки. Поки церква наша, розідрана в лахміття кацапами, не буде належно впорядкована. Але немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Тим більше, що дієвих засобів впливу на вищестоячого у православії просто не передбачено. А станом на сьогодні Філарет – лише монах Вселенської патріархії. Один із сотень. Статус Патріарха і взагалі наша церковна структура Патріархом Варфоломієм не визнані. Нічого дивного – адже їх ще тільки належить створити. Але що потім? Чи не змінимо ми московську залежність на турецьку? Адже Патріарх Варфоломій теж не вічний, Бог знає, хто прийде після нього, і чи буде він Духовною Особою… Принаймні, якщо ми застрягнемо на півдорозі, у підпорядкуванні Вселенського Патріархату, єдиним засобом впливу з боку нашої церкви залишиться… загроза розколу. Тільки вже не буде до кого апелювати…

Патріарх Філарет давно довів, що є Духовною Особою. За часів СССР він мав буквально все. В новітні часи міг би мати ще більше. Якби сидів тихо і слухався куратора з КГБ. Московська церква купається в золоті. І так було завжди. Філарет (уродженець донбасу Михайло Денисенко) обрав інший шлях, сповнений страждань, поневірянь, анафем та інших прокльоонів. І все заради створення незалежної Української Православної Церкви. Велич його чину ми усвідомили лише з початком московської агресії. Страшно навіть уявити наше військо без капеланів, а тил – із ворожими «священниками», що недбало ховають московські погони під рясами. Всі ми пам'ятаємо, як під час вшанування жертв війни митрополлітр онучій і ще два виплодки КГБ залишились сидіти, самі у цілій залі Ради. Всі мої знайомі, кого зумів опитати, в тому числі віряни і навіть клірики, зізнались, що потай мріяли тієї миті дати покидькам копняка… Все життя Патріарха Київського Філарета є свідченням того, що земне не має над ним влади. Залишається лише дивуватись, як така людина змогла пройти через «говнило КГБ» і вижити в умовах московського ордена леніна сатанату і зайняти ключову церковну посаду в Україні... Мабуть, це теж можна пояснити лише Дивом і Промислом Божим.

Тепер Владика Філарет теж постав перед Спокусою Духовною. Адже його мета докорінно відрізняється від пріоритетів Вселенської патріархії. Він будує Українську Церкву, яка зможе стати моральним авторитетом нації і опорою нашої держави. Тож визнання автокефалії для нього критично необхідне. Церква має діяти під його омофором, а не керуватися із зовні. І гнатися за кількістю парафій йому ні до чого. Церква, що прийме в свої лави нинішнього намісника Києво-Печерської лаври та інших покидьків — ніколи не стане моральним авторитетом для народу. Її очищення триватиме надзвичайно довго. Більше того, якщо виродки матимуть більшість – вони зможуть захопити нашу Церкву і перетворити її на слухняну філію московського сатанату. Адже Владика Філарет не лише не вічний, а й дуже похилого віку… Зараз він сподівається, що КГБшна погань сама не піде до нової Церкви, але вголос змушений виголошувати, що готовий прийняти всіх. Це правила гри, нав'язані Фанаром. Але спокуса залишити московських попів, а особливо епископів і монахів, поза новою Церквою, а потім оперативно вигнати їх з України, може переважити. Бо це найкоротший і найефективніший шлях побудови справжньої Української Церкви.

Усі, хто хоч трохи обізнаний з перипетіями церковними, добре знають, що Патріарх Варфоломій вкрай критично налаштований до Патріарха Філарета. Тож якщо побачите їх у позі, що нагадує братні обійми — це не те, що ви подумали. Насправді це позиція борців на килимі. Бо хоч люди вони й хороші, але інтереси мають зовсім різні.