Людина залежна самою своєю суттю. Ти – породження іншої людини, жінки, і все своє життя шукаєш людину, з якою буде так само безпечно, як з тою жінкою.
Це приносить задоволення – бути з людиною (бути в безпеці). Нас народжують у безпеці, нас виховують у тепличних умовах, і ми прагнемо надалі жити в них. І час, коли дитя відривають від безпеки та ведуть до садка, лиш подряпина від домашнього котика, проти того великого світу, у якому тебе лишили самого.
Ти зменшуєш цей світ, обмежуєш до розмірів, які зможеш контролювати, як людина з невротичною потребою спати у кімнаті тільки за зачиненими дверима.
Чим сміливіша людина – тим ширші межі. Хтось намагається збагнути, як сильно він має розширити свої володіння, щоб жити просто у Світі. Такі люди кричать у пустелі; із космосу видно вогні Нью-Йорка, а не божевільного, що волає десь серед них.
Ось чому всі залежні. Тому, що у великому світі страшно жити самому. Його треба зменшити, оточити себе людьми, звузити простір навколо себе, щоб не втратити контроль, впхнути життя у десятки комплексів, страхів, неврозів.
Я знаю багато боягузливих людей. Вони кажуть про власну силу, врівноваженість, натомість їх голос лунає із раковини. Вони дивляться на зовнішній світ і людей лиш у вічко. Вони знайшли 2-3-5 найбезпечніших людей та квітнуть серед безкривдників.
У великому місті більше викликів – більше сміливих людей. Тому такі «сильні» кажуть: «я люблю своє мале містечко тут добрі люди і всі один одного знають».
Дурня це все! До біса маленькі містечка. Вони придатні для існування пенсіонерам, а не сильній, вимогливій, творчій, нахабній молоді. Люди не пенсіонерського віку старіють там. Вони горбляться у 30, а в 40 кажуть «що вже нема за чим жити».
Мале містечко – пастух: воно жене їх на роботу, виганяючи зранку з отари тільки-но підійнялось сонце. Коли сонце червоніє та хилиться до обрію, місто жене їх назад до стайні, дивитись у паркан до наступного ранку.
Ось, які вони сильні: як вівці в отарі, захищені парканом. Місто, отара, паркан – це все, без чого вони слабкі. Це все, від чого вони залежні.
Я ніде не бачив стільки пожмаканих, заіржавілих людей, як у маленькому містечку.
Чим більше місто – тим самотніший ти. Прекрасно! Чим самотніший ти – тим менш залежний. Ти плюнув хоч на сантиметр далі.
Я повторюю: ми приречені бути залежними, нас прирікають ще з дитинства. Така система, мораль та біологія. Але зле не це. Зле те, що ми й лишаємось на рівні дитинства. І все ще залежні у 20-30-40, за 3 хвилини до смерті і т.д.
Тобі не подобаються люди. Але ти потребуєш їх та інколи ти достатньо вільний, щоб обрати кого потребувати. А інколи ні. І тоді ти стаєш «сильним», нарощуючи панцир, бо такий слабкий, що без нього навіть найближчий здається небезпечним.
