Рецензія на фільм «Заборонений»
Дуже знаково те, що цей фільм нам показали одразу після Дня Незалежності. Як люди боролись за цю країну, яку ми любимо, зневажаємо, обожнюємо та втоптуємо в бруд? Стус був лише одним з тих, ким ми заплатили за цю країну.
Головне, що я побачив у фільмі це те, що пройшло 28 років, а нічого не змінилося. Змінився прапор і назва. До сього дня є ті, хто є українцем, а є ті, хто є савєтскім та в сраці має національність у паспорті.
Не було у Стусові героя. Він є моїм улюбленим українським поетом, але режисери не показали його принциповим на старті фільму. Він не виглядав, як людина, що може встати в кінотеатрі та прокричати «Всі хто проти терору підведіться».
Але у фільмі я побачив справжнє населення Києва. Гіперреалізм: в місті, де на Хрещатику людина підпалила себе, протестуючи проти окупації Праги, про це жодним чином не чути. Я не люблю Києва, бо він зважди робить вигляд, що нічого не помічає. І насправді тоді в кінотеатрі встало дуже мало людей.
Інший плюс: мене дуже потішило переклад на українську сцен у російській колонії. Щасливі люди, які не розуміють російської. Яким не треба миритися з довбанутими рускаязичнимі, вони на цілком людських підставах можуть заявити «Я не розмовляю мовою ворога».
Меведчук тут не був монстром. Він і не мав ним бути. Монстри мордують та руйнують, а цей просто був холодно бездіяльним. Але фільм не показав цей складний процес. Сцена із судом є обрубаною, можливо через те, що була дознятою. Там такий собі тюхтя Медведчук повторяв одну й ту саму мантру «на розгляд суду». Це й все? Це те, чому Медведчук підняв бучу? Беззубо вони показали монстра, тепер він і не монстр, а переляканий адвокатик.
Я таки побачив принципового Стуса. Коли в його тілі не лишилося здорового органа після кількох років в'язниці, коли за всі ці роки він жодного разу не обійняв дружину. Це все було так легко зупинити — просто підписати «каяття». Дві секунди і ти вільний.
Я би підписав.
І побачив би сина, дружину і дожив би 6 років до Незалежності. Просто уявити, якою би щасливою людиною помер Стус в Україні. Яке це щастя бачити, що ти виборов собі клаптик землі в центрі Європи, де ти можеш розмовляти рідною мовою та жити, як живе громадянин будь якої адекватої країни.
Остання думка: СРСР вже 28 років як немає. А українці досі гинуть у в'язницях Росії. Країна розвалилась, а система лишилась.
По закінченню фільму одна жіночка встала. Вона схлипнула і сказала до своєї подруги:
— Яке щастя, що ми цього всього не знаємо.
Ще й як знаємо. Ми знаємо Сенцова, Кольченка та інших. Вони голодують та страждають. 28 років — а незалежності як і не було.
