Країну знов трусить. И не лише на сході. Ніби за чиїмось розкладом, вивергаються ЗМІ та стрічки соціальних мереж. І мене зачепили історії незліченних багатств журналістів-антикорупціонерів та схеми рейдерства, описані Олександром Соколовським. Справа в тім, що мало хто розуміє, що ці питання взаємно пов'язані найдивнішим способом. Але цей зв'язок можна побачити лише, якщо ретельно придивитися.

Для початку уявіть себе на місці бізнесмена, який стикнувся з несправедливістю. Наприклад, у вас відбирають майно в незаконний спосіб, а правоохоронці не можуть зарадити цьому в силу заплутаності законів або суперечливих наказів керівництва. Суди різних інстанцій приймають взаємно протилежні рішення. Найочевиднішим виходом для вас буде – надати справі максимального розголосу, звернувшись до журналістів. До речі, така рекомендація є типовою у посібниках по протидії рейдерству. І тут відбувається те, чого аж ніяк не очікує жертва пограбування! Журналісти, яких вважають еталоном чесності, стають не на сторону правди і закону. Ба більше – раптово під вашим офісом виникають «громадянські активісти» (які взагалі не розуміються на вашому бізнесі) з плакатами та на телекамери свідчать, що саме ви – бандит, а громада вимагає прийняти «законне рішення»! І суду під громадським тиском лишається прийняти той вирок, якого вимагає «суспільство».

Як же це може бути?

Щоби внести ясність в це питання, я підготував розширений матеріал про технології рейдерів.

Трохи історії

Коли говорять про рейдерство, зазвичай мають на увазі недружнє поглинання (або ліквідацію) підприємств через зовнішнє втручання, як правило – через операції з акціями. Історія захоплення торгових фірм налічує близько 300 років. А першим відомим «рейдом» вважають спробу захоплення французької Ост-Індійської компанії у XVIII столітті.

І, хоча, батьківщиною бізнес-піратства стала Європа, на цьому континенті рейдерство не прижилося через створення вдосконалених механізмів прозорості комерції та власності, несприятливих для фінансових шакалів. Сьогодні справжнім «золотим Ельдорадо» є країни екс-Союзу.

Чи варто зупинятися на подробицях акумулювання крупних фінансових активів в руках комуністичної партійної номенклатури, якщо це – загальновідомий факт? Але деякі складові тієї приватизації 90-х все ж варто пригадати. Непрозорість, шахрайство, зловживання посадовим положенням. Ідеальні умови для рейдерства – коли закон порушили майже всі, тож легше грабувати злодіїв. Можливо, хтось скаже, що це справедливо. Але ми так ризикуємо завжди мати статус країни-злидня. Адже саме недоторканість приватної власності є обов'язковою умовою для зростання економіки. Жоден інвестор не буде вкладати гроші у підприємство, яке можна легко відібрати.

Внаслідок розквіту поглиначів на пострадянських теренах народилися і інструменти протидії – антирейдерські спілки та приватні «рєшали» (цивільні та спецслужбісти). І все було би зрозуміло, якби «борці з рейдерством» не стали частиною корупційної системи, використовуючи в корпоративних війнах ті ж методи, що й самі рейдери. При детальному аналізі подібних конфліктів виявлялося, що жодної чесної сторони немає. Таким чином підприємства, які опинилися в стані поглинання, були приречені на повне знищення.

Для ілюстрації такого явища в матеріалі наводяться живі приклади рейдерованих підприємств, пов'язаних з одними й тими самими особами: ТОВ «Столичний» (знаменитий ресторан «Шахині» – Столичний) та ЗАТ «Житомирські ласощі». Одразу уточню: ці приклади взяті лише тому, що вони набули широкого розголосу. А таких прикладів – тисячі по всій країні. Але все ж спочатку – теорія...

Теорія: види рейдерства

За способом легальності розрізняють три класи:

1. Біле (поглинання, здійснене в рамках закону).
2. Сіре (із застосуванням порушень цивільного права).
3. Чорне (кримінальні схеми).

За характеристикою об'єкта інтересів, рейдерство розподіляється на види:

1. Матеріальне (хард-рейдерство).
2. Нематеріальне (софт-рейдерство).

До хард-Рейдерства відносяться поглинання матеріальних цінностей:

1. Об'єктів нерухомості (будинки, квартири, нежитлові приміщення);
2. Акцій підприємств;
3. Корпоративних прав і бізнесу в цілому;
4. Банківських вкладів або цінностей з банківських комірок.
5. Фіктивні шлюби (з метою отримання майна другої половинки).

Ні, не подумайте, що жертв перестрівають, як у 90-ті, посеред вулиці, прикладають паяльник до тіла або зброю до скроні. Все відбувається тихо, без зайвого галасу. В кабінетах реєстраторів та нотаріусів, в судових залах поза Вашої участі. І Ви, якщо не дай Боже, стаєте об'єктом піратства, навіть і не помітите, як втратили все вмить.

До софт-рейдерства належать нематеріальні крадіжки:

1. Плагіат.
2. Джинса (замовні журналістські матеріали, які ховають правду і деформують об'ємне уявлення аудиторії про вузьку визначену тему).
3. Привласнення права на істину вузькому колу (навколо певних осіб штучно створюється атмосфера гіпертрофованої моральності, чесності і професіоналізму, а головне – незамінності. Їхнє гасло – Інших кращих нема та всі брешуть, окрім них. Якщо ви насмілитесь поставити незручне питання цій когорті, начувайтеся. Вас з'їдять живцем піраньї-адвокати «культових» журналістів чи експертів).
4. Підкуп виборців.
5. Фальшування при підрахунку голосів.
6. Впровадження фіктивних репрезентаторів громад у представницькі органи всіх рівнів.
7. Порушення умов конкурентності (конкурси на займання посад, тендери – див. у попередній моїй публікації ілюстрацію шахрайства керівництва програм ПРООН при проведенні тендеру на розробку програми е-декларування).
8. Підміна сенсів (інформаційна війна, маніпулювання свідомістю).

Важливо знати, що рейдерство не завжди націлене на заволодіння чужим майном. Його метою може бути послаблення цільового об'єкта (конкурента). А завданнями – створення штучних проблем чи ліквідація людини, майна, або підприємства. І для цього рейдери користуються одночасно обома видами рейдерства – гібридом «харду» і «софту».

Хард-рейдерство більш зрозуміле, бо націлене на конкретний об'єкт, його інтереси виміряються вартістю акцій, квадратних метрів, матеріальних цінностей. На противагу «харду», масштаби софт-рейдерства неможливо осягнути. Адже воно націлене на отримання всього і одразу. Тому назвемо це явище терміном «шоста влада».

Шоста влада

Всі ми звикли вважати пресу «четвертою владою». Хоча мало кому відомо, що цей термін вперше вжито Томасом Карлайлом приблизно 230 років тому для позначення журналістики як ще однієї влади, на противагу трьом існуючим: законодавчій, виконавчій, судовій.

«Четверта влада» дожила до наших днів, зберігши за собою почесне місце у соціумі. Як і за сучасників Карлайла, на пресу й тепер покладається функція комунікації між владою та суспільством.

Засновник Михайлівського Клубу Владислав Оленченко стверджує, що задовго до появи соціальних мереж засоби масової інформації (ЗМІ) були єдиним дієвим інструментом, котрий забезпечував представницьку демократію в державах, що виходили за межі міської площі.

«Незалежні ЗМІ синхронно і масштабно давали громадянам необхідний рівень розуміння про ситуацію в країні, аби оцінювати дії їх „представників“ в органах управління державою. Консолідація думок засобами преси дозволяла громадському суспільству здійснювати скоординовані дії, спрямовані на контроль „представників“ під час виборів і між ними. І якщо в газеті писали, що „представник Ікс“, переслідуючи свої ОСОБИСТІ інтереси, завдав шкоди ЗАГАЛЬНОМУ інтересу всіх громадян, то люди знали що їм робити і як. Від вигнання з країни – аж до показової страти „Ікса“ на центральній площі міста,» – відзначає Владислав.

Разом зі стрімким розвитком технологій комунікації і соціальних мереж виникла «п'ята влада». Громадянське суспільство, яке проявило лідерів суспільної думки завдяки влучності їх висловів та користі дій, перетворилося на засіб масової комунікації (ЗМК), який став тіснити чотири попередні влади. Попри супротив законодавчої, виконавчої, судової та «четвертої» влад разом узятих, швидкість фейсбука, візуальна наочність, синхронність і гострота висвітлення подій стали брати верх. ЗМК як п'ята влада вже перехоплює у ЗМІ ініціативу і вплив на всю країну.

Погодьтесь, було би дивно, якби не знайшлося тих, хто намагається використати «влади» №4 і №5 в якості інструментів власного збагачення. Та способів управління тими «владами» не так і багато. Тому зупинимося на трьох найпопулярніших методах впливу: підкуп, мімікрія і шахрайство. На цих трьох китах і стала формуватися «шоста влада» як суспільна надбудова: свого родупентхауз, на якому розташувалися потенційні володарі суспільних думок і реальні власники капіталу.

Як працює шоста влада? Розглянемо на прикладах. Уявімо, що десь в іншій галактиці є така планета, де люди довіряють один одному, владі, ЗМІ, політикам, а також бізнесу. То й міркують в залежності від того, що бачать їхні очі. І одного дня хтось найхитріший, назвемо його містер У, захотів прибрати до рук чуже майно та бізнес. Він звертається до 6-ї влади, яка допомагає підробити документи за рецептом Олександра Соколовського, обдурити владу, переписати права власності на себе… І що відбувається, коли факт шахрайства набуває публічного розголосу? А влада номер шість через підкуплених працівників ЗМІ та обдурених користувачів соціальних мереж створює ілюзію того, що все навпаки: це ж містер У є постраждалим! Брехня перетворюється на загальновідомий факт. І, навіть якщо шахраї притиснуті до стінки правоохоронцями, не завжди останні насмілюються піти проти течії громадського обурення.

Або візьмемо інший кейс з тієї ж дивакуватої планети. Містер У розжився добром і йому закортіло піти в політику. Бо лише там з його здібностями він зможе захистити й навіть примножити «нажите непосильною працею». Але є проблема! Містер У – непривабливий, некомунікабельний і нікому не відомий. Ну хто за такого проголосує на виборах в умовах представницької демократії? І знову на поміч приходить шоста влада! Вона за гроші містера У поширює фальшиві соціологічні дослідження, інтерв'ю кандидата, роздає гречку (ви ж знаєте, що цей продукт споживають лише на Альфа-Центаврі)... І ось містер У – в парламенті, що в принципі було би неможливо без влади номер шість, збудованої на шахрайстві та імітації представницької демократії. Містер У тепер є законним власником «заводів-газет-пароходів» і головне – недоторканою особою!

Знайома картина? Отож. Та все ж відрізнити справжнього журналіста чи соціолога від підробного вдається не одразу. Так само легко сплутати справжнього бізнесмена з рейдером. В свою чергу, попри різні професії, всі (псевдосоціологи, ерзац-журналісти, продажні реєстратори, кишенькові нотаріуси, «чауси» і окремі депутати) мають дещо спільне. Вони – елементи єдиної інфраструктури шостої влади.

Перейдемо до ілюстрації системи рейдерства вже на нашій планеті, хоча вона не така романтична, як вищезгадана, з сузір'я Центавра. Для нашого лабораторного, хоча й кустарного, аналізу ідеально згодиться широко відомий бізнесовий конфлікт.

Корпоративні війни і суспільна думка

Олександр Соколовський описує масштаби рейдерства в Україні: «Тільки в Києві в Печерському районі з початку літа відбувається в середньому 4 атаки на бізнес в тиждень. А зараз цей вал перекидається і на інші райони та міста. А всього по країні вже не менш, ніж 10000 таких випадків! І якщо раніше цим займалися рідкісні безбашенні ОПГ, то зараз дрібні грабіжники роздивилися, наскільки це легко і просто, так й поспішають поживитися, поки „лавочку не прикрили“. Дуже серйозно це торкнулося і агрофірм. Є вже випадок самогубства власника, який в один день втратив все.»

Для того, щоби протидіяти рейдерам, важливо розуміти їх психологію. Вони знають, що їхні жертви як правило біжать скаржитися у ЗМІ. Саме тому вони діють на випередження, матеріально заохочуючи журналістів, аби ті висвітлювали корпоративний конфлікт «так, як потрібно».

В свою чергу журналісти не гребують грошима, спочатку стаючи на сторону рейдерів. А вже потім освоюють ґранти і дають «незалежну» всебічну оцінку корпоративним конфліктам. Бінго! Подвійна вигода і елітні квадратні метри!

Наслідками подвійних позицій журналістів є докорінний підрив інституцій справедливості у країні та суспільної довіри, що в цілому деформує модель представницької демократії до невпізнання.

Більш того, часто рейдери не просто співпрацюють з журналістами, а навіть створюють власні ЗМІ та самі себе називають журналістами.

Як це буває на практиці, можна відслідкувати на приладі рейдерства «Житомирських Ласощів» за участі співвласників ресторану «Столичний» (того самого – зі справи «шахині», яка увійшла в сучасні підручники криміналістики).

Починаючи з цього моменту, прошу запастися терпінням і перевірити кожне з викладених гіперпосилань. Це допоможе уникнути звинувачень в інсинуаціях навколо дослідження.

Мушу попередити: багато букв шкідливі для вашого зору, а викладені факти – травматичні для ваших ілюзій про журналістику та об'єкти шахрайства.

Просто зверніть увагу на прізвища, які спливають у хронологічному порядку в різних, здавалось би, справах: Шматуха і Коляда.

14 березня 2007 Господарський суд міста Київ виносить ухвалу про банкрутство підприємства ВАТ «Столичний», очолюваного Валерієм Шматухою.

2 липня 2007 Інформаційна агенція Advisers поширює інформацію про рейдерське захоплення ТОВ «Столичний». Повідомляється, що одним з його головних акціонерів є Валерій Шматуха.

6 березня 2008 Валерій Шматуха скаржиться на шпальтах муніципальної газети Хрещатик на неправомірне рішення суду стосовно ТОВ «Столичний»".

Варто зазначити, що на той час (в період з 2007 по 2012 згідно досьє сайту "посіпаки") Шматуха разом з Олегом Колядою, ім'я якого спливе далі, представляють інтереси депутата БЮТ Семиноги в статусі помічників.

19 березня 2009 "Україна Молода" публікує статтю "Портнову не минеться", в якій наводяться аргументи Шматухи стосовно банкрутства "Столичного".

19 серпня 2010 Шматуха з Колядою спільно представляють у Вищому господарському суді інтереси ВАТ "Столичний" у справі про банкрутство підприємства.

А 17 листопада 2011 ці персонажі вже спливають у прес-конференції на тему "Хто стоїть за рейдерством в Україні". І, увага! Олег Коляда (не Шматуха) з цього моменту публічно виступає в ролі генерального директора ТОВ "Столичний" (компанії, яка неуспішно намагалася поглинути ВАТ "Столичний" у вищезгаданій рейдерській війні за право володіння акціями ресторану "шахині"). А Шматуха змінив статус, відтепер він – офіційний представник Житомирських Ласощів.

Далі – ще цікавіше...

За якихось 12 днів, 29 листопада 2011 Радіо Свобода робить публікацію: "Житомирські ласощі": хто буде "в шоколаді"? Зверніть увагу на прізвища "представників акціонерів".

За дев'ять місяців, а саме 5 липня 2012 на телеканалі ТВі виходить одразу два матеріали: розслідування: Деніса Бігуса під назвою "Ласий шмат "Житомирських ласощів"" та інтерв'ю Артема Шевченка з представником "Ласощів", тим самим "власником шахинського ресторану" – Олегом Колядою.

Відверто дивує, що "розслідування" Дениса Бігуса побудовано на шоколадних цукерках, які рухаються конвейером в кадрі протягом всього матеріалу, "авторитетних" показах Олега Коляди і, власне, мажоритарного акціонера підприємства – пана Лещинського.

І в тому ж 2012 році, після обрання до Верховної Ради гендиректора ТВі Миколи Княжицького, цей персонаж стає помічником даного народного депутата.

На цьому етапі не може не виникнути запитання: з якого переляку "об'єктивні" журналісти ТВі брали покази не у двох сторін корпоративного конфлікту, а лише – в економічно та політично ангажованої особи, давнього знайомого свого ж керівника? В країні зникли незалежні джерела інформації?

І це ще не все!

29 листопада 2012 фотогалерея УНІАН прикрашається портретами кадрового офіцеру СБУ – Олега Коляди. Того самого!

Калейдоскоп публічних статусів Олега Коляди міняється, як у детективній п'єсі, з тією лише різницею, що все відбувається не на театральній сцені, а в реальному житті.

Восени 2014 Олег Коляда бере мій липневий матеріал про прослуховування російськими спецслужбами стільникового зв'язку і на телекамери видає його за свою експертну оцінку, знову представляючись кадровим офіцером СБУ.

Тієї ж осені 2014 Коляда отримує легалізацію в журналістиці як ведучий державної телерадіокомпанії КДР ТРК (програма Майдан ТБ).

Відкритий державний реєстр організацій та ЗМІ дали чимало інформації про багатогранність талантів цієї "людини епохи Ренесансу". Ось лише офіційно підтверджений перелік ролей, далеко не повний: кадровий офіцер запасу СБУ, журналіст, ФОП (СПД), яке торгує посудом і шпалерами; керівник Відана-Мюзик, генеральний директор ТОВ "Столичний" (спадкоємець ресторану "шахині"), кінцевий бенефіціар ТОВ "ОТО ІНФО"" зі статутним капіталом 2 млн. грн, яке має макретингову назву "Інформаційна агенція "ОТО Інформ", співзасновник ГО "Канівфест", член жюрі та офіційний партнер однойменного кінофестивалю в одній особі, організатор канівфесту, помічник народних депутатів, офіційний представник іноземної кампанії "Дельта Кепітал СА", телеведучий державної телекомпанії КДР ТРК, генеральний директор ТОВ Формат фільм...

Коли починаєш вчитуватися в у ці історії, йде обертом голова.

Найбільш повне з усіх бачених досі розслідувань "Ласощів", зроблене Денисом Бігусом три з гаком років потому, 25 січня 2016, кидає проблиски на модель рейдерства... І тут все збігається з матеріалом Олександра Соколовського: фальшування статутних документів та наказів – підробка печатки і підпису – використання кишенькових реєстраторів та нотаріусів – виведення активів компанії на цільове ліве підприємство… Золотий стандарт рейдера!

Тепер зрозуміло, що насправді намагався робити той самий "журналіст" Олег Коляда в ситуації між ТОВ "Столичний" та ВАТ "Столичний" (ресторан "шахині" та низка приватизованих активів) спільно з Валерієм Шматухою? І за який інтерес? Які функціональні ролі виконав цей актор в конфліктах співвласників Житомирських ласощів? Ось він – експерт, ось – журналіст, а ось – політична фігура. А, якщо потрібно, можна й дістатися до бійцівського клубу, який регулярно бере участь у громадських "протестах" під брендом "профспілки працівників сфери права". В одному флаконі людини-оркестра – купа ролей. Агов, відділе кадрів організації Зураба Аласанії! Ви користуєтесь хоча би інколи гуглом, коли приймаєте не роботу телеведучими людей просто з вулиці? Або вам "допомогли" рекомендаціями?

"Шизофренія" і детектор правди

Як бачимо з власного досвіду, уникнути впливу інформації, яка йде від "роздвоєних особистостей", майже неможливо.

Тож як відрізнити:

– журналіста Олега Коляду від "наскрізь просмаленого" рейдера Олега Коляди?

– кіномитця Олега Коляду від агента СБУ Олега Коляди?

– генератора джинси Бігуса, який у 2012 брутально підіграв Лещинському, від професійного чесного журналіста Бігуса, котрий дав різнобічний об'єктивний матеріал по тій же темі у 2016?

– "керівника управління по забезпеченню повернення активів, отриманим злочинним шляхом" від посібниці рейдерства, пов'язаної шлюбом з рейдерами?

– чесного високоморального журналіста Сергія Лещенка від цинічного приватного підприємця Сергія Лещенка, який доводить, що легально має комерційні прибутки понад шістсот тисяч доларів через власне СПД?

– патріота Пашинського від рейдера Пашинського?

– державних реєстраторів від шахраїв?

– ЗМІ "Українська правда" від аморфної сукупності однойменних юридичних осіб, що уклали договори з ФОП-ами та видали їм журналістські посвідчення?

– журналістів Пилипишина від справжніх працівників ЗМІ?

– антирейдера Семидідька, від безпосереднього учасника рейдерських схем Семидідька, котрий запустив руки у скриню з акціями "Столичного" – ресторану "шахині". Котрий працює у зв'язці з ветеранами рейдерських війн, як у 2012, так і 2014. Підіграє таким персонам, як колишній чиновник Міноборони Кредісов, котрий ошукав мешканців ЖК "Коцюбинський".

Як?

Адже сам маестро Станіславський би аплодував театральному мистецтву наших "героїв".

Втім, розібратися, хто є хто, досить нескладно, вимірявши справи людей шкалою загальноприйнятих галузевих стандартів. Так, детектором, який полегшує розуміння діяльності, яку продукує особа з посвідченнями преси, можна вважати "етичний кодекс". Наприклад, згідно кодексу журналіста, точки зору опонентів, в тому числі тих, хто став об'єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано, а незаконне отримання журналістом матеріальної винагороди чи будь-яких пільг за виконаний чи невиконаний журналістський матеріал є несумісним із званням журналіста. І таке інше.

Щодо юристів, бізнесменів, правоохоронців, суддів і т.д. застосовуюється той самий принцип.

Та повернемося до складових шостої влади. Її базова інфраструктура складається з дев'яти функціональних елементів:

1. Політичний дах
2. Кишенькові судді
3. Власні правоохоронці
4. Свої експерти
5. Власні реєстратори та нотаріуси
6. Охоронні компанії
7. Псевдогромадськість
8. Кишенькові ЗМІ
9. Бійцівські клуби

Звісно, елементів системи більше. Тут і мережі фірм-прокладок, якщо потрібно – офшорних, і фіктивні ГО, які перетравлюють гранти та імітують представництво громад у органах влади. Нажаль, частиною цього "театру" є діячі мистецтва, яких використовують для легалізації незаконних схем. Лише погляньте на наочний приклад рейдерства громадської ради в КМДА в 2013 році. Віталій Капранов і Бодан Бенюк так тішилися своїм обранням до фальшивого представницького органу, що "не помітили" простого факту: їх використали як глянцеву обкладинку. І хоча методом проведення конкурсу стало криваве побиття громадян, це аж ніяк не засмутило селебритіз.

Не виключаю, що й цього разу участь людини-оркестра, ветерана рейдерських війн, в Канівському кінофестивалі є сигналом підготовки чогось несподіваного для засновника самого фестивалю, кінорежисера Володимира Онищенка. А наявність в складі жюрі Богдана Бенюка вже не дивує з огляду на попередній його досвід участі в рейдерстві громадської ради КМДА, інспірованого майбутнім комендантом антимайдану, Олександром Зінченком, що представляв інтереси Сандея Аделаджі та Черновецького. До речі, нині він, згідно Вікіпедії, є головою виконкому "Народного фронту Новоросії".

На цьому завершу розповідь про рейдерів. Буду радий, якщо ця публікація наблизить до розуміння причин, з яких представницька демократія наскрізь пронизана шахрайством, а у окремих журналістів зненацька, як у циркових фокусників, виникають мільйони.

А що ж з цим робити? Відповідь очевидна: проводити санацію. Чистити авгієві конюшні державного та інформаційного простору від фейкових персонажів та структур. Але це – окрема тема, яка потребує нового дослідження і широкої дискусії.