У дитинстві мені чомусь часто хотілось померти. Заховаєшся десь у халабуді, і так тобі себе жалко, такий світ навколо несправедливий, що хочеш не хочеш – сльози самі по щоках градом котяться, і хочеться ридати на весь голос. Якесь прямо аж задоволення в такі моменти переживаєш. А в уяві картинки, як ось тебе знайдуть такого всього нещасного і неживого, і всі довкола будуть плакати, і шкодуватимуть, що змусили прибирати, коли хотілось торта чи збирати остогидлого жука в картоплі, коли ондо Дімка й Альона гуляти побігли. Потім це все здавалось досить смішним. Але теж до часу...
Буремна юність, численні вечірки, популярність і перші прояви зіркової хвороби (ага, був грішок) і три роботи одночасно якось витісняють з твого світогляду будь-які сумні думки. Ти просто пливеш за течією, а течія бурхлива, як гірська ріка, і ти думаєш тільки як утриматись на віражах і порогах, щоб не впасти в холодну воду. Але течія поступово сповільнюється, береги розходяться, перед тобою вже не потічок гірський, а широка спокійна річка — не перепливеш. Уже не треба нікуди бігти і чимдуж гребти, знову починаєш мислити ширше. Підкралася тридцятка.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Як часто ви задумуєтесь про смерть? А про життя? Чи часто ловите себе на думках про сенс існування людини у світі? Глобальний, я маю на увазі, не на рівні дім-родина-робота, а взагалі? Кілька тижнів ношу в собі цей пост і не міг достеменно сформулювати ці думки до вчора.
Здавалося б, що ще треба: у житті вже все давно стабільно – займаєшся улюбленою справою, маєш постійних замовників і в копірайтингу, і в редагуванні, періодично з'являються нові, можеш не залежати від основної роботи, а теми в роботі настільки різні, що не маєш приводу знудитись. Маєш час навчатися і професійно розвиватися, підвищуючи свою цінність та експертизу. І навколо вже давно відсіялись «не свої» люди — натомість є ті, з ким приємно і поговорити, і помовчати, а просто смайликами в месенджері обмінятись. І для душі є кілька улюблених хобі, на які також майже завжди є час. Але...
Раз по раз та й виникне думка: нащо це все. Що буде в кінці… Ні роботу, ні гроші, ні знання, ні хобі – з собою не забереш. Заощадження дістануться рідним, а все інше кане в Лету. Чи є вищий сенс існування, якась вища мета? Слідком за цими думками з'являється ще одна непозбувна бентега — а чи достатньо ти реалізований у житті? А як зрозуміти, що так? А як зрозуміти, що ні? Якщо у двох словах, то: «навіщо живу?»
Восени й узимку, коли сонце сідає раніше і надвір виходити неохота – часто думаю про це. Про беззмістовність усіх смислів і змістів.
Глянув учора чудовезний мультик від Pixar – "Soul" (Душа). Спойлерити не буду — це було б злочином, його кожен має подивитись і зробити власні висновки. І я зрозумів, чому люблю літо. Історично так склалося, що взимку завжди більше роботи та більше замовлень – не вирватися нікуди. Часто тижнями й місяцями навіть з друзями толком не бачимось — суцільні дедлайни. А влітку в графіку можна все розсунути, поїхати відпочивати й узагалі не думати ні про що. Просто жити тут і зараз. Насолоджуватись і цим сонцем, і цим шумом зарубіжного вітру, і запахами чужих міст і гулом незнайомих мов, і коктейлями в барі, і стрітфудом, і ярмарками, і польотами, і національними кухнями, і смолтолками з незнайомцями, і можливістю бігти кудись, і можливістю лежати без діла, і змогою читати професійні книжки, і змогою читати найвідвертішу белетристику, навіть Донцову…
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
І я нарешті зрозумів у чому мій сенс життя. Мені часто закидають, що я гедоніст і таки так. Жити заради жити, насолоджуватись насолодами, коли добре, й упиватись горем, коли боляче. Працювати на повну, коли хочеться працювати, і відпочивати від душі, коли працювати набридло. Просто віддаватись всім крайнощам, яких хочеться тут і зараз. Нехай поза рамками пристойності, але в межах Кримінального кодексу
