Телестудія. Софіти.
Об'єктиви. Мікрофон.
Бацька буде говорити.
Президент. Король. Барон.
Запитáння на папері.
Все узгодженно зарання.
Двоє у прямім етері.
Пуск. Початок із звертання:
- Дорогі мої собрáти!
Знаю, що таке війна,
Вона вбила мого тата,
Ось така страшна ціна.
Мама дев'ять літ носила
Плід під серцем білоруса
І нарешті народила,
А у сина – вже є вуса!* (*Лукашенко О.Г. нар. 1954р.)
Ось такий я хлопець бравий
І про мене слава лине
Мій дідусь був, що цікаво
Тарас Бульба, з України.
На честь діда ми картоплю
Ростимо у Білорусі,
А ще я курю конóплю
І нікого не боюся.
Не боявся з юних літ
Керувать крутим колхозом,
Скільки вже на троні літ
А усе смердю навозом.
Бо я родом із селян,
Курчат лічу восени,
Обробляв старанно лан,
Ловив кошиком в'юни.
І один такий в'юняка
Заліз сонному у рот.
Я не став ридать і плакать
А набув його чеснот.
Бацьку голими руками
Не візьме супер-хитрун,
Відбиватимусь ногами
І все ж вислизну, як в'юн.
А ось брата покусали
Хижі звірі у тайзі,
То були дикі шакали,
Рана й досі на нозі.
Досі хижий той оскал
Чути навіть за Уралом.
Чесно кажучи, шакал
Залишається шакалом.
Старший брат мій – із кремля,
Завше слухаю володю,
Спільне все – луги, поля
Зверху він, а я насподі.
А точніше, ми на дні
В сапропелі або мулі,
Так біжать за днями дні
Крутять нам потужні дулі.
Всі до нас чомусь супрóти,
А у нас найбільший стаж
Президентської роботи,
Є і досвіду багаж.
Любим ми обидва грацію,
Струнких , гарних жіночок,
Робим їм «спецоперацію»
І народжуєм діток.
Від гімнастки-лілі, в братика
Є приплід – цілий квартет,
Золоті медалі братимуть
Як і мама, за декрет.
І я, сина свого, Колю
Сотворив на стороні,
Він продовжить мою долю –
Буде трон йому й мені.
Мій земляк-сусід, кухарці
Наплодив дітей здорових,
Тепер пишуть в аватарці
В графі «ФІО» – янукович.
Родом ми із Білорусі,
Президенти хоч куди!
Ми у вічній є спокусі
Влади, грошей, погордѝ.
Посилав його володя
Як представника кремля,
Щоб зайнять посаду, вроді,
Капітана корабля.
Казав: руками не вимахуй,
Не гуди як лютий шершень!
Та всі послали його на*уй,
Благо, шлють уже не вперше.
Ми на танках в Україну
Не поїдем, бо не файно,
Осідлаємо машину,
Трактора або комбайна.
Брат володя дав задачу
Так переробити трактор,
Щоб стріляти на удачу
Через атомний реактор.
Не піду проти народа,
Людей буду захищати.
А із власного города
Із гармат будем стріляти.
Ціль – земля мойого діда,
Братська, мила Україна.
Землю оремо сусіду
Для цибулі, бульби, сіна…
Двадцять вісім літ у владі,
Це, скажу вам, процедура,
Люди всі щасливі, раді,
А захід каже – «диктатура».
Я диктую розпорядок,
Так було і у тюрмі.
Там я мав колись посаду
Про що писали дружно ЗМІ.
Ось і ти, дівча шановне,
Сидиш в студії, мовчиш,
Мабуть, щастям серце повне
І від радості тремтиш.
Ти гарненька журналістка,
Мабуть, я тебе люблю.
Мені будеш за невістку,
Або здам тебе кремлю.
Скажу так – пані удача
Або є, або нема.
Розум теж багато значить,
Всі від мене – без ума.
Мабуть вірус чи зараза
Так вплива на інтелект
Обнуляю я відразу
Мудрий будь-який об'єкт.
Говорили ми, балакали,
Виріж зайвину мою.
А то будеш гірко плакати
Коли виріжу сім'ю.
Підійшли ми до фіналу,
Є одна лишень деталь –
Сформулюй-но людям вдалу
Поучітєльну мораль.
* * *
Гасне в студії ліхтар,
Вимикають мікрофони.
На екрані – титрів парк,
Літери усі шаблонні.
Із екрану репортерка
Не зуміла сказать слово,
Якби ж на фінал – цукерка,
І солодка, і чудова…
Та, нема її, на жаль,
Загубились думки вдалі,
Мала бути тут мораль.
Та нема, на жаль, моралі.
Віталій КЛІМЧУК
