Тема мовного спілкування претендує як на першочергове обговорення, так і на конкретний докір опонентів. Чи на часі порушувати це питання в державі, яка потерпає від цинічного ворога, що прийшов «освобождать русскоязычных» від гноблення затятих українських «нацистів»?

 Так уже сталося, що Україна є двомовною державою. І це не заслуга, а радше наш спільний біль. Це результат хитрого совіцького виховання – тонкого, вишуканого і далекоглядного. Починаючи від стимулювання російських філологів у загальноосвітніх школах, посадовий оклад  яких був суттєво більшим. Від цього і високі конкурси у філологічних вишах на русфак. У погоні за копійкою підсвідомо стирали свою ідентичність. Школи отримали підручники із такими назвами: «Українська література» і «Родная литература», «Українська мова» і «Родная речь». Тобто ближчою до серця мала бути «родная», із Пушкіним, Толстим і Достоєвським, а своя, із творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, – просто «українською». Хоч офіційно й не проголошувалося, що потреба в мовах інших народів совдепу відпаде за непотрібністю і запанує повсюди один-єдиний, «великий и могучий русский язык», але це випливало з усього напряму життя.

Це ж саме відбувалося із культурними надбаннями народів, які в усіх галузях поволі переймали псевдопатріотичні російські мотиви. Російська мова в Україні в устах багатьох стала суржиком, утративши як свою ідентичність, так і скалічивши вишукані привабливості рідної. У той же час слово «русский» почало набувати далеко не позитивного змісту: «Русская водка», «русская рулетка» і сумнопідсумовуючий термін «русский мир».

Саме вигадані утиски російської мови начебто стали причиною вторгнення на наші землі. Але те, що мало бути паролем для «порятунку» російськомовних, не спрацювало ні на йоту. Яскравий приклад: великий прихильник «русского мира» із Краматорська Олександр Ржавський, голова партії «Единая родина» і нардеп третього скликання Верховної Ради України, був застрелений російським солдатом-мародером у своїй оселі. Не допоміг ні «русский язык», ні любов до «единого отечества», ні ненависть до України, – словом, не знайшли «взаімопоніманія». 

Звісно, кожна нація має право спілкуватися рідною мовою і здобувати визнання у світі власною культурою, традиціями, звичаями. Читаємо в оригіналі польських, англійських, російських класиків і визнаємо їх майстерність. Українську літературу інтелігентні люди теж сприймають належним чином. Навіть Владімір Маяковський писав у вірші «Долг Украине»: «Говорю себе: /  товарищ москаль, / на Украину / шуток не скаль. / Разучите /  эту мову … эта мова / величава и проста…».

Наша солов'їна займає природну нішу в плеяді світових мов. Лине з екранів телевізорів, динаміків радіо, радує слух народними і сучасними піснями, додає мудрості через усну народну творчість… Тож незрозуміло, чому багато громадян України відчувають у серці непідробний патріотизм – і не мають бажання вивчити українську. До деяких прозріння приходить, на жаль, унаслідок аж надто жорстоких аргументів, та й то, як не дивно, далеко не до всіх. Полякам, що прийняли більшість біженців з України, годі зрозуміти, чому ті розмовляють російською та ще й  вимагають у польських школах відкриття російських класів. В одному німецькому місті групі наших біженців дали україномовного куратора, так вони стали вимагати російськомовного. Від чого ж тоді вони тікають і скільки разів їх потрібно «рятувати»?!

 І все ж до російськомовних біженців потрібно ставитися терпимо. Бо декотрі наші західняки порушують питання російської, якою користуються біженці, й намагаються формувати до них майже вороже ставлення. Опитування соціологічної групи «Рейтинг» показало: лише 2 % українців вважають, що Росія прийшла захищати російськомовних громадян України, – цей міф українці не прийняли. Але така ситуація із мовою має уже стати відправною точкою для конкретного прориву свідомості російськомовних українців щодо вивчення рідної.

В Україні подекуди вже пропонують не набирати класи для вивчення російської мови і замінити цей предмет у навчальних планах. Освітній омбудсмен Сергій Горбачов назвав прописані в законі умови, за яких цей предмет можна вивчати у школі. Вони такі: якщо у класі всі батьки бажають, щоб до навчальних планів включити російську мову як предмет варіативної складової, тоді її можуть викладати (але кожен урок має починатися словами «Россия – страна-агрессор. Путин – военный преступник. Россия виновна в геноциде украинского народа»). Чиновник вважає, що найкращий варіант для вчителів російської мови – оголосити простій. А предмет варто замінити на англійську, математику чи історію України у навчальних планах на наступний рік.

Є два чинники, які мають найбільший вплив на свідомість наших громадян із боку північного агресора. Це, звичайно, російська мова і православна віра через найбільш розгалужену мережу храмів Московського патріархату (а їх налічується 12 тисяч із неофіційною приставкою «МП»). Там батюшки приховано чи навіть відкрито пропагують «русский мир». І в Божих домах переважно ігнорують українську мову. Згадуються із цього приводу слова Олександра Довженка про свого діда Семена: «Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас як дивна таємниця». Московські батюшки завжди ратують за те, щоб прихожани вивчали церковнослов'янську мову і це буде престижно на рівні знань будь-якої іноземної. Але мають на увазі російський варіант церковнослов'янської. Хоча, зрештою, ця мова в будь-якому варіанті – мертва.

Одна літня жінка призналася мені, що її завжди турбувало нерозуміння багатьох слів із церковнослов'янської. Зокрема, ніяк не могла второпати значення «пакі і пакі». З'ясувалося, що це означає «знову і знову». Як старші люди, так і молодь скаржаться, що не розуміють і третини з читання Євангелія, Апостола чи Псалмів церковнослов'янською мовою з «великороссийским наречием». Так, зовсім незрозумілі для віруючих слова: «Вскую шаташася язици, і людіє поучишася тщетним (Пс. 2:1). Далі у тому ж псалмі читаємо: „Упасеши я жезлом желєзним, яко сосуди скудельничи сокрушиши я“. Або з апостольського послання: „Но яже ми бяху приобритенія сія вмєних Христа ради тщету. Но убо вмєняю вся тщету быти, за превосходящеє разумініє Христа Іісуса Господа мого“ (Фил. 3:7–8). Таких прикладів можна навести сотні.

Як же Божий храм може стати світильником нашої душі, коли в переважній більшості в ньому панує малозрозуміла церковнослов'янська мова? Мабуть, зрозумілим кожному буде переклад Святого Письма українською: „Дякую Боговi моєму: я бiльше за всiх вас говорю мовами; але в церквi хочу краще п'ять слiв сказати розумом моїм, щоб i iнших наставити, нiж тисячi слiв незнайомою мовою“ (1 Кор. 14:18–19).

Мета ворожого вторгнення – як вони кажуть, „денацизація“ – знищення всього українського, і в першу чергу мови та культурної спадщини наших пращурів. А що взамін? Взамін має бути „русский язык“ і „русская культура“? Наш народ рішуче проти! Сам того не розуміючи, кремлівський фюрер розпочав повномасштабну акцію дерусифікації в Україні. Фашизм рашистів викорінює безповоротно російську мову, якою користувалися наші громадяни. Вони прекрасно розуміють усю ницість помислів агресора і потребу відмови від його „языка“.

Після німецького нацизму Європа оговтувалась до останнього часу, допоки на зміну його відголосу прийшов свіжий рашистський. У пам'яті досі зринали вислови німецькою, що асоціювались із агресією: Hände hoch! (руки вгору!), schnell! (хутчій!). Тепер російська мова для нас стала символом насилля та жорстокості, і про неї забудуть надовго.

Інколи можна порозумітися навіть без слів. Мовчанням і покірністю можна вирішити гострі конфліктні ситуації. Недопущення до протиріч теж вирішується за посередництвом слів. Нема різниці, якою мовою вони звучать, – головне, щоб були наповнені позитивним змістом. До ворога нині звертаються різними мовами світу, і російською зокрема. Ворог не чує і не хоче розуміти навіть своєї мови. Ворог утратив людську подобу і поводить себе гірше за будь-якого хижого звіра. Від такої небувалої небезпеки потрібно відгородитися раз і назавжди не тільки надійним кордоном-стіною, не тільки розірванням будь-яких господарських контактів, а й словом. Нема у нас із ним спільної мови і бути не може.