Звивиста гірська дорога. Страшний смерч. Каменопад. Величезні брили гупають на шлях, трощать мости. Брудна вода потоками підмиває ґрунт.
Уперто і настійливо над урвищами й безоднями рухається довжелезна колона машин та автобусів із людьми – учасниками і пасажирами важкого переходу. Колона рухається до Сонця. Там – є надія – буде краще, тепліше, зручніше. Там – Життя.
На вхідних дверях каламутні потоки омивають від щебеню та каміння таблички із написами: «Категорична вимога: скинути маски!». Обличчя людей, як і помисли, – відкриті. Натужно гудуть двигуни, чурхають знеможені шини по ушкодженій бруківці, валить чорний дим із вихлопних труб. Час від часу колона пригальмовує, люди вибігають і дружно з натугою скидають у прірву валуни, засипають вирви і рухаються вперед. До Сонця.
На чолі колони – автобус, почовпаний камінням, з обдертими, прим'ятими боками, вибитими вікнами. Ним керують ті, хто не має права на помилку. Вони вибирають маршрут. Вони уникають прямих зіткнень із брилами, вони вчасно пригальмовують над урвищем. Техніки забезпечують поточний ремонт машин, міняють колеса, запчастини, доливають пальне. Єдиний порив, єдине бажання, єдина мета.
Раптом попереду колону пригальмовує бусик із діжечкою солярки! Техніки швиденько хапають шланг і вже готові поповнити бак. Аж ні. Власник буса не поспішає. Чекає журналістів із фото- і телекамерами. Допоки вони прибудуть, наклеює на діжечку якийсь ярлик і просить обов'язково вказати, що то саме він допоміг заправити автотранспорт. Добродій чомусь у масці. Мабуть, не помітив категоричного прохання на дверях авто.
Таких неуважних стає все більше і більше. Вони документують на відео дозаправку машин, заміну запчастин із щедрих приватних рук, вони знімають красномовного пасажира-оратора, який вказує інший шлях до Сонця, бо знає «трохи більше», ніж усі. Перед об'єктивом з'являються пани-добродії, що дають «експертну» оцінку руху вперед і бачать вихід у розвороті колони в іншому напрямку. Дехто із них починає виривати кермо у водія першого автобуса, бо, на його думку, має більше досвіду водіння й офіційний документ про шоферський стаж. Кілька молодиків у масках голосніше від гуркоту грому щось кричать у потужні рупори, акцентуючи увагу учасників походу на своїх меркантильних інтересах. Від шуму мегафонів з гір посипалося ще більше каміння і довелось притишити їх крик, забравши із галасливих звукових приладів акумулятори…
А колона рухається вперед. Частини розгаращеної каменями техніки летять із гуркотом у безодню. Люди живим ланцюгом, узявшись за руки, рятуються від страшної стихії. Всі без масок, вірять у вірність напряму колони і не сумніваються в молодих професійних водіях, що в процесі їзди здобувають безцінний досвід. Ситуація дійсно тривожна і далеко не безпечна, тільки сильна віра і впевненість у своїх діях веде до омріяної мети.
А вже згодом, коли ця мужня вервечка дістанеться Сонця, можна буде спокійно проаналізувати пройдений шлях. Підрахувати втрати і витрати пального та запчастин, полагодити техніку і взятися за ремонт дороги. Без масок. Із відкритим обличчям і серцем.
…До чого, запитаєте ви, ця змальована гірка і прикра картина гірського переходу під смертельними катаклізмами природи? Автор не для того її змалював, аби пояснювати читачам, що мав конкретно на увазі. Можливо, хтось когось упізнає з тієї колони, можливо, побачить себе, щось відчує у глибині душі. Згадаймо Святе Письмо: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» (Мф. 13:9). Розповідь розраховано на мудрих читачів, що розуміють силу Слова, яке було першим.
«Я зроблю тебе мудрим, і буду навчати тебе у дорозі, якою ти будеш ходити, Я дам тобі раду…» (Пс. 32:8).
Віримо і впевнені в тому, що Господь нас не покине і дасть усім мудрості.
Віталій КЛІМЧУК
