Уже в наступний листопад,
В осінню пору золотисту,
Диктант писати буде рад
В кого немає навіть хисту.
…В сирій темниці за уралом
При світлі-блиску каганця
Сидить і пише пером-жалом
Важкого тексту писемця.
Він під диктовку ще не звик,
Бо як-не-як – москальський фюрер,
Він русський прикусив язик
В контексті всіх рашиських тюрем.
За прісну чашку баланди
Готов писати все, що скажуть,
Дадуть, можливо, ще й води
Та ще й ін'єкцію від сказу…
Звучить із гучномовця слово,
Що одізветься наче криця,
Папір, чорнильниця готові,
Отож виводим – «па-ля-ни-ця».
Скрипить перо, а, може, зуби,
Горять сирі у грубці дрова,
Це не «язик» цинічно-грубий,
Це милозвучна щира мова.
«Русі столиця – місто Київ»
Тремтить скоцюрблена рука
А голос внутрішній аж виє
Залізом груди розпіка.
«Корабль російський пішов на*уй!»
О, це вже ніби як постфактум,
Сиди й руками не розмахуй
Від еротичного контакту.
«Україна – світу житниця»
«Філіжанка», «Теревені»,
«Язик – лівер, ні-се-ніт-ни-ця», –
У писаки змокли жмені…
«Дайте щось писать по руські!»
А в очах така печаль…
Гучномовець каже: «Дзуськи!» –
– Товариш москаль, На Україну шуток нє скаль,
Разучитє ету мову, напишіть собі диктант,
Це Маяковський мовить слово,
Ваш пісатєль-дівєрсант!
Ухопився за макітру
Той писака-літописець,
Випить зараз би пол-літра,
Закусити жменьку рису.
Може, щось прозріє в мізках,
Може, проковтне язѝка,
Бо не можна отак різко
Розтоптать «народ вєлікій».
Десь скриплять по русскіх селах
Пишуть грамотно диктанти
Ті писаки невеселі
Без похмілля і таланту.
Сіра маса у тумані
Прозріватиме повільно,
Їм диктують всім старанно,
Справжню мову, щиру, вільну.
А колись вони писали
«Карл украл у клари корали…»
А якби ж вони не крали
І чуже не забирали?
Москалі, учіть бєз лєні,
Розумнішайте воднóраз,
Так як вчив вєлікій лєнін:
«Что б єще раз і єщьо раз!...».
* * *
Все, замовк в пітьмі динамік.
Навкруги тривожна тиша.
На папері свій ім'ярек
Той писака ще допише.
У рядочок косо- криво
Ляжуть літери як тло:
«Написав диктант важливий
Напівграмотний ху*ло».
Віталій КЛІМЧУК
