ДУМКИ НА НІЧ ПРО РОСІЙСЬКУ КУЛЬТУРУ ТА ЇЇ ВИПАДКОВИХ НОСІЇВ.
Вписавши себе до лав спільноти, ми починаємо вважати, що отримуємо всі атрибути цієї спільноти.
Ось, наприклад, національна футбольна збірна виграла чемпіонат світу з футболу. Теоретично, це означає, що два десятки кращих футболістів країни, на чолі із тренером, переграли у серії матчів всі інші збірні. Тобто, теоретично, це перемога двох десятків людей, плюс системи, яка на них працювала.
На практиці, це перетворюється на перемогу всієї спільноти. Ми радіємо, майже так само, якщо б ми самі перемогли. Навіть громадяни, далекі від футболу, йдуть на футбольні матчі. Чи, наприклад, дивитись титульний бій свого красеня-боксера.
Перемога одного своїми крилами «приліпає» до суспільства загалом. Медалька одного, хай кращого, відзеркалюється на грудях кожного представника цієї спільноти. Тому ми радіємо перемозі «свого», бо він перемагає за себе та, трохи, за мене.
Гордість за чужі успіхи часто спокушає забути про власні негаразди. І поринути у світ чужих, іноді минулих, перемог. Таким чином виникає трохи підлітковий механізм ескапізму (втечі) від сьогодення. Або зміщення фокусу уваги від реальності. Тому, коли ви чуєте крики «діди ваєвалі» або розпач за російськими спортсменами, відстороненими від олімпіади за допінг, ви повинні також чути також особисту образу плакальщика чи крикуна.
Не спортсмена відстороняють спортивні функціонери. Не далеких дідів ображають смолоскипною ходою «нешановні хохли». Не Достоєвському відмовляють бандерівські українські школи. А отому представнику спільноти. Який і спорт, і дідів-які-воєвали, і Достоєвського робить частиною свого світогляду.
Реальний росіянин той балет не дивився і не буде дивитись. Війну вчив по фільму «Офіцери», а Чайковського із труднощами відрізнить вік Міка Джаггера. Я впевнений, що серед мешканців міста Ірпінь, достатньо заможного та культурного за українськими стандартами, було більше поціновувачів та знавців творчості Михайла Булгакова, ніж серед орди, що вдерлась з півночі.
На війну прийшли мешканці навіддаленіших та найбідніших регіонів Росії, так стверджує статистика. Про яку російську культуру йде мова. Вони її не знають, навіть технічно. А тим паче не готові дискутувати образ Воланда чи Маргарити.
Вони не мають цієї культури. Вони не знайомі із цими аспектами. Вони просто повісили собі на груді фальшиву медаль. На ній написано: «Російська культура», «Подвиг Гагаріна», «На Берлін». Але це не їхній подвиг, не те, що вони робили своїми руками чи своїм духом. Вони особисто не сиділи в окопах, захищаючи Сталінград. І не відчували муки творчості, які охоплювали хворого Булгакова і не креслили ракету разом з Корольовом.
Це чужа медаль. Яку більшість росіян начепила не по праву героя. А по праву одурілого онука, який дістав з нафталіну стару дідівську гімнастерку. Єдиним справжнім досягненням цих окультурених інфантилів є народження на тій самій землі, що й митці, науковці чи герої війни (а такі були), залишені в історії.
Ціла нація вбила собі у голову, що героєм стаєш, якщо вдягнути старі одежі давно забутих ними геніїв. У їхній свідомості, вони самі більші герої ніж Булгаков. А досягнення іншого народу сторічної давнини чомусь є атрибутом та їхнім особистим досягненням.
Тому, російський народ не є носієм російської культури. І тим паче не є її власником. Як блоха на собаці.
