Загиблим героям українці приділяють більше уваги. Герой героїчно загинув, захищаючи Україну. Без героїчної смерті подвиг вважається незакінченим, неправильним. Такий сценарій глибоко зрозумілий українського народу. Загиблим – честь та шана. Вони віддали себе свої державі на 100%.
«Душу й тіло ми положим за нашу свободу»
Якщо герой не встиг загинути, він відчуває свою неповноцінність. Він менший герой, ніж ті, що вже не з нами. Він відчуває провину перед загиблим побратимом. Був найкращим, чому Господь забрав саме його? Чому не мене? Чому я неправильний герой?
Військовий, що зараз у тилу, він взагалі не герой. Мобілізовані добровольці, з-під лоба дивляться та зло питають: «Що ми тут робимо? Чому нас не відпускають вбивати та захищати свою землю?». Їм важко пояснити, що солдата треба навчити. Що солдат потрібен не тільки на фронті. Що в тилу потрібно охороняти, нести службу, підсилювати. Вони будуть вмирати, якщо загарбник почне штурмувати Кропивницький . Військовий у тилу не чує. Він хоче стати героєм, вбити москаля, захистити країну. Він хоче жити по своїй внутрішній правді.
Якщо ти не військовий, ти ще більше не герой. Під обстрілами не був. Форму не одягнув. Кулемет не вивчив. Ти не ховався у підвалі Ірпеня, під час артилерійський дуелей. Який же ти герой?
Виїхавши із двома дітьми у Моравію, ти взагалі не героїня. Ти не носиш форму, не стріляєш з Джавеліна. Ти сидиш у теплій Моравії без знання мови. Навіть із касиркою, подекуди, не можеш домовитись. У тебе на шиї двоє дітей, яким є три книжки. Бо коли ти виїхала з України, ти ж їхала на тиждень? Так Арестович сказав. В тебе дві футболки. Твої діти не бачили батька місяць. В тебе є дві хвилини кожного дня. Коли він зможе розмовляти. Скупо, коротко, в перервах між обстрілами. У нього для тебе два слова: «Все нормально». А ти відчуваєш, що не нормально. Але він все одно каже: «Все нормально».
Він точно знає, коли небезпечно. І може спокійно спати. Ти носиш свою тревогу з собою. Щодня та щомиті. Бо не знаєш, коли він у безпеці. Коли наші звільнили село у Харківській області, ти лізеш у Гуглмапс, щоб зрозуміти, як воно далеко від позицій твого чоловіка.
Тобі ця Моравія стоїть поперек горла після 32 годин дороги. Якщо ти раніше не виїжджала далі 20 кілометрів від свого міста. Ти не знаєш, коли в тебе скінчаться гроші. Чи коли до тебе прийде господар та винувато попросить звільнити приміщення. Якими рушниками можна користуватись, а які можуть образити господаря.
Ти хотіла би радіти красі празьких мостів. Але бачиш їх, як у тумані. Бо в голові відчуття, що це просто шмат каменю. Бо мозок не можу зупинитись і почати відчувати красу. Він досі залишається розумом біженця.
А ще тебе накриває відчуття вини. Бо йому там погано. А тобі тут добре.
А, насправді ніхера. Мій товариш під Черніговом може підбити танк. І стати героєм. Його жінка добами волонтерить та виховує своїх та чужих дітей. А ввечері питає: «Як ти?». Бо їй просто, а йому складно. І їй не бути героєм, навіть, якщо виховає своїх та чужих дітей, та зробить їх щасливими людьми.
Мій знайомий керівник щомісяця возив продукти вдові загиблого у 2014 році бійця. 8 років возив і, певно, буде.
Боєць, якщо ти вижив. Ти можеш помститись ворогу. Ти зможеш виростити доньку побратима, розказавши яким він був. Ти зможеш навчити її основам маркетингу, показавши нову професію. І захистиш її від будь-якого ворога. Тобі, вибачай, не вдалось померти героєм. Так живи героєм. За себе і за нього.
Ти не брав зброю. Тому що країні потрібні твої руки. Бо той, хто гарно уміє вбивати за кращий мир, не завжди уміє той кращий мир будувати. Тобі доведеться цей все відбудовувати, довгими роками. Думати головою, відповідально голосувати, ставити на місце маршрутників, які будуть хамити військовим через безкоштовний проїзд. Шукати гроші на відбудову шкіл.
Тобі, мамо, доведеться терпіти дітей у істериці. Вчити з ними англійський алфавіт та бензольне кільце. Хвилюватись наступні 20 років за його прищі та перші «жіночі» проблеми Ваших дітей. Жити у світі, яким би він не був, та намагатись забути цю незабутню поїзду у Моравію. Та відчуття, що ти втікла від війни, хоча могла в взяти кулемет до рук.
Відчуття провини – це відчуття, що ви вчинили неправильно. Ніби ваш подвиг менший, ніж подвиг загиблого, того, кому важче. Перед цим, уважно подивіться, чи немає у вас за плечима свого власного подвигу.
Душу й тіло ми положим з нашу родину.
І покажем, що ми – браття. Слава Україні!
Відчуття провини варто відпускати. Життя — це подяка, а не спроба виправдатись перед загиблими.
