«Придет серенький волчек!
И укусит за бочек!»
Працював з групою сьогодні, та нарешті знайшов нову, якісну метафору одного із психологічних станів сучасного українця.
Ми колись були дітьми, і могли боятись, що вовчок таки прийде і вкусить нам за м'яке місце. Чи боялися бабайку, який мешкав під ліжком. Я, наприклад, думав, що якщо ковдра закриває до голови, то монстри будуть думати, що тіла немає і не будуть мене їсти. Світ дитини, він такий.
Коли нам ставало трохи більше років, бабайка переставав жити у ліфті, вовчка ми вже не лякались. І могли спокійно спати на краю ліжка. Бо вочка не має, ніхто не вкусить. Це стало частиною нашого світу, нашого відчуття безпеки у власній хаті.
І якщо раптом з-під ліжка би вилізло якесь вовчисько чи бабайка таки потрапив би нам до ліфта, це б стало травмою. Місце, яке ми б рахували бечпечним, таким, де можна відчуття себе у власному лігві, перетворилось би на місце із небезпекою.
Наявність вовчка чи бабайки, змусило би нас повністю змінити своє уявлення про безпечність нашого дому, нашого ліжка, нашого сну, нашого партнера. Ми би почали витрачати купу сил, щоб убезпечнити себе від вочка чи бабайки.
Бо основи безпеки, на яких ми будували наше життя, були би зруйновані.
Із «війною» салось так само. Ми знали, що вона десь на сході є. Але, не бачивши її на власні очі, можна було б закрити очі, та жити у безпечному світі. Де немає бабайки.
Коли ракети полетіли у мирні міста, цей світ закінився. Ти не можеш спати спокійно в світі, де є повітряні тривоги. Ти не можем, купляючи квартиру, не цікавитись, які тут підвали, стіни, та евакуаційні шляхи. Наші діти тепер будуть ретельно вчити будову АК та схему надягання протигазу. Для мого покоління це було жартом старого полковника ДПЮ, для моїх дітей — життєвоважливою навичкою.
Тому, із першими ракетами, наш світ перетворився із безпечного на небезпечний. Принаймні в головах у тих, кого раніше берегли ЗСУ.
Тепер доведеться кожного вечора перевіряти, хто сидить під ліжком. І відвідувати тир.
