Прочитав пост знайомої. Вона крута, працює багато, системно, не жаліючи себе. «Справжні чоловіки, — каже вона нам. — Тримають зброю або готові тримати зброю. Або вони не чоловіки».
І він мене вкурвив. Нічого з собою зробити не можу.
Спочатку буде історія, почута в 2014 році від керівника одного добровольчого батальйону. Історія давненька, тому деталі, я перевру. Був із ним хлопчик, років із 20, який не міг брати зброю до рук. Чи то релігійні, чи моральні переконання йому заважали. Хлопчик виносив сміття, готував, обслуговував свій батальйон, намагаючись якось допомогти. А от зброю брати не міг, не хотів. Але все одно хотів бути корисним і захищати свою країну. Загинув під час артобстрілу. Як доброволець, не мав жодних документів і родина, напевно, не отримала підтримку від держави.
Я останній місяць мав купу консультацій на тему: «Як я можу бути тут, коли там хлопці гинуть?» Цим питанням задаються всі: жінки із малолітніми дітьми, літні чоловіки, керівники крупних підприємств, які тримають економіку і пробують знайти роботу сотням своїх підлеглих. ІТшники, навколо яких десяток родичів, яких вони годують своєю роботою.
Я сам теж не взяв зброю. І поки не готовий її брати. Я психолог і щоденно консультую. Допомагаю іншим вийти зі ступору, виїхати із міст, які обстрілюються, навчаю, що робити, якщо тіло деревеніє. Повернутись до життя та працювати, виїхавши в умовний Тернопіль. Консультую мам, у яких скаженіє дитина. Розповідаю, як почати працювати. Як не кричати на чоловіка десь там, де може прилетіти.
Я поганий стрілець. Я гарний спеціаліст підтримуючої спеціальності. І моя робота – десь тут, у тилу. Щоб біженців та військових не накривало, щоб вони могли бути корисними своїй державі.
Іноді, там де я працюю, може бути прильот. Всі, хто там працюють, отримують компенсації від держави. А я – волонтер, я навіть срану бумажку собі не роблю останній місць. Тому я буду записаний як «цивільний», випадкова жертва, мимопроходив. І да, це мій вибір.
І коли наступного разу на рахунок волонтера прилітає штука баксів на дрон, то її теж хтось перерахує. Часто цей хтось сидить у Тернопольській області та намагається концентруватись на свої роботі. Намагається не скролити лєнту, не думати про батьків, які залишились у Києві, не думати про дружину, яка сидить у Кракові із трирічною дитиною. І концентруватись на свому Пайтоні, писати свій код та заробити ту дурну штуку баксів на дрон.
І його вкурвлює, коли він стає не мужиком.
І мене вкурвлює. І зараз складно із цим щось зробити.
Я думаю, що під постом будуть підтримуючі коментарі. Бо мої друзі – дуже круті. І вони мене дуже люблять. Я запам'ятав кожного, з ким буду пити каву після війни і дякувати. Але тут, я прошу, без підтримуючих коментарів, бо зараз не хочеться.
Я дуже хочу, щоб мій пост прочитав той сами айтішник який намагається заробити свою штуку. Чи керівник, який припинив їздити на фронт, бо він шукає роботу для 300 своїх працівників. А ще мама, яка гризе себе за залишеного чоловіка. І зрозуміла, що вона не одна в своїх сумнівах, своїй спробі зробити більше.
Ну, і як завжди.
Психолог. Безкоштовно. Конфіденційно.
