Кілька днів тому я біг центром Вінниці. Теплий день і в місті була купа людей. Закохані пари повільно ходили, обнімаючись. Художник малював портрет. Люди їздили на велосипедах. Десятки дітей радісно бігали на дитячому майданчику.
В цей час була повітряна тривога.
В голові паморочилось. Я бачив купу людей, для яких це був сонячний день. А ще я бачив кадри з Маріуполя. Я бачив людей, які повільно ходили містом. А ще бачив закривавлену дитину, яка сидить на ліжку лікарні. Я бачив бруньки на дереві та хвостовик Іскандера, збитого над містом раніше.
Потім я бачив людей, які чекали закінчення тревоги в торгівельному центрі. І бачив дівчину, яка вибирала собі срібну прикрасу. Я бачив військових, із автоматами, які я завжди жартом називаю кулеметами. І дівчину у шкіряній юбці із гарними ногами. Дівчина їла дороге морозиво. Охоронець не пускав на другий поверх, бо тривога.
І бачив це одночасно, повільно, проводжаючи оком кожну знакову фігуру. Ніби намагаючись згадати-зрозуміти, що таке морозиво чи срібна прикраса.
Мене чекала група, я запізнювався на тренінг, хоч вийшов за півтори години. І ще мені принесли лате. Не ту розбавлену бурду, яку я п'ю останні кілька тижнів у місті з паперових стаканчиків. А гарне лате з пінкою, у справжній скляній чашці.
Ми мало розмовляли про першу психологічну. А думали, як запустити бізнеси двох учасників. Вирішити питання з релокацією. Втримати людей. Втримати заробітні плати, знайти нову нішу и знайти сенс у роботі. Розмовляли про магазин, де спалені після прильоту мобільні телефони збирали лопатою. І бензвовози, які возять бензин конкурентів.
Наразі є декілька світів. В одному є бруньки, смачне морозиво, дівчата у шкіряних юбках. В іншому — невиспані, злі волонтери, які місяць ночують на роботі. Теплі фліски, червоні очі, кавова бурда у стаканчиках, кіт на ім'я Кіт, неголені щоки та сгущене молоко.
Я перестав оху*вати в середині тренінгу. А після пішов на майданчик дивитись на дітей. Щоб зупинитись і згадати життя без повітряної тривоги. Щоб не мати перед очима скривавлених дітей та сірі обличчя друзів, що виїхали з обстріляних міст. Зупинитись, дихати, згадувати світ без сирени. Хоча б на декілька хвилин.
Деякі люди зберегли МИР у головах. Цей світ дає енергію, щоб зупинитись і повірити, що життя існує. І місце, вкрите попелом, може розквітнути бруньками. А потім знову стає страшно, бо діти грають на майданчику під час повітряної тривоги.
