Мій дід Антон, втікаючи від голоду, 13 років рубав вугілля у Красному Лучі, за який тепер ідуть бої. Там фактично виросла моя мама, народилися мої тітки і дядьки (у сім'ї було семеро дітей). А в 1946-му вирішили повертатися на батьківщину — на Полтавщину, бо дід зламав ногу і на шахті більше не був потрібен. Два тижні ішли пішки, а діда везли тачкою... Але частина роду осіла на Донбасі: поженилися, народили дітей... Але що цікаво: ніхто з них особливо не родичається, навіть на могилі діда не були...
Батько мого двоюрідного брата свого часу теж виїхав на Донбас, завів там нову сім'ю і жодного разу з сином більше не спілкувався, навіть не бачилися ні разу! Як відрізало...
Кілька років тому Гриша відшукав там своїх брата і сестру, з'їздили до них у гості...Але характерно, що вони досі жодних спроб відшукати батькову рідню на Полтавщині не робили, хоч це їм було значно легше, адже знали, звідки батько родом...Але знову ж таки ніколи й не були навіть на могилах своїх предків!
Мабуть, справа в тому, що там більшість людей втрачають своє коріння — живуть як бур'ян, який занесло на чужий город і йому там добре...
Якусь дивну породу виховав «пролетарський Донбас»!
