Державна політика щодо внутрішньо переміщених осіб дедалі більше нагадує картковий будинок. На перший погляд гарний та ошатний. З фасадом документів, стратегій, ефектних  презентацій і «нових підходів».

Але вся потужна конструкція тримається не на фундаменті, а на хиткому балансі тимчасових рішень й ручного управління. Та постійного тасування інституцій, наче колоди карт.

Сьогодні одну структуру передають в інше міністерство. Завтра створюють нове агентство. Післязавтра — змінюють координатора чи перерозподіляють повноваження. І кожного разу це подається як «перезапуск», «оптимізація» або «реформа».

Але для переселенця, який роками чекає на житло, це виглядає значно простіше: правила знову змінюються. А результату як не було, так і нема. І ніхто не знає, що буде далі.

 

Хитка піраміда непублічних рішень

Саме так зараз виглядає ситуація навколо Держмолодьжитла. Міністерство економіки направило на погодження проєкт постанови про передачу установи до своєї сфери управління. Формально — адміністративне рішення.

Насправді — питання, яке прямо стосується тисяч ВПО, ветеранів та молодих сімей. Адже них інституція залишається одним із небагатьох реальних механізмів доступу до житлових програм.

І проблема тут навіть не лише у самій передачі. Проблема — у традиційній політиці непублічності та непередбачуваності. Без широкого обговорення. Без пояснення моделі. Без зрозумілої оцінки ризиків. Без консультацій із громадами, громадськістю та міжнародними партнерами, які фінансують частину програм.

У результаті всі учасники процесу перебувають у стані постійної невизначеності.

Міжнародні партнери не розуміють, чи збережеться інституційна спроможність програм. Громади — чи буде продовжене фінансування. Переселенці — чи не змінять завтра правила, під які вони роками збирали документи.

А ми вкотре демонструємо головну проблему системи управління: схильність безкінечно перебудовувати конструкцію замість того, щоб забезпечити її стабільну роботу.

Особливо недоречним це виглядає на тлі вже провалених експериментів у сфері відновлення житла.

 

У проваллі експериментів

Під час роботи Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради аналізували результати так званого експериментального проєкту комплексного відновлення постраждалих територій. І висновки виявилися показовими.

Проєкт, який мав стати моделлю майбутньої масштабної відбудови країни, фактично перетворився на приклад управлінського хаосу. За даними аудиту Рахункової палати, із майже 7 тисяч пошкоджених або зруйнованих об'єктів у межах експерименту до відновлення включили лише 595. Це приблизно 8,5% від загальної потреби.

Темпи реалізації виявилися майже символічними: у 2023 році завершили роботи лише на одному з 20 запланованих об'єктів, а у 2024 році — не завершили жодного із 242 запланованих.

Ще один разючий факт: із виділених наприкінці бюджетних періодів 4,6 млрд грн понад 4,5 млрд повернули до бюджету невикористаними. Не через відсутність потреби. Не через нестачу зруйнованого житла. А через системну неготовність ефективно працювати.

 

Тасування колоди відомств

Це не історія про окрему невдалу програму. Це про саму модель управління.

Рахункова палата прямо вказала на причини провалу: відсутність стратегічної основи, нечіткий розподіл повноважень між структурами, непрозорий відбір об'єктів, постійні затримки рішень і хаотичну міжвідомчу координацію.

Іншими словами — ми побудували систему, де відповідальність розмита між багатьма центрами впливу. А правила можуть змінюватися просто під час реалізації проєкту.

Саме тому кожне нове «переформатування» у сфері житлової політики вселяє не надії,  а тривогу. Бо замість ефективної роботи ми бачимо постійне тасування колоди і ставку на ефектні рішення.

Сьогодні одне міністерство відповідає за то чи інший напрямок підтримки ВПО, завтра — інше. Одна агенція координує відновлення, та раптом її функції частково передаються новій структурі.

Врешті система починає нагадувати картковий будинок. Де будь-який необережний, непродуманий рух може обвалити всю конструкцію.

 

Фасад реформ і ціна «штукатурки»

Прикрити брак результатів новим ефектним рішенням, повісити нову табличку — штука не хитра. Але житло для ВПО — це не експериментальний майданчик. Для будівництва ошатних фасадів і демонстрації відомчої «штукатурки».

Для переселенця житло — це не абстрактний показник у презентації. Це відповідь на питання, чи залишиться людина в Україні. Чи повернеться в громаду. Чи зможе працювати, виховувати дітей і планувати майбутнє.

Державна політика людського капіталу починається не з красивих стратегій. Вона починається з базових речей — безпеки, роботи та житла. Без цього неможливо ані повернення українців, ані відновлення громад, ані довгострокова стійкість країни.

Тому, щонайменше, не варто ламати те, що вже працює для людей. І не перевантажувати і так хитку систему підтримки ВПО нескінченними експериментами із новими табличками на дверях міністерств.

Адже будівництво карткових будинків обходиться нам дуже дорого. Мільярдів бюджетних гривень, повернутих без результату. Втрачених років та надій для людей, які так і не дочекалися житла. Довіри міжнародних партнерів, які бачать нескінченне перетасування повноважень замість системної політики.

І зрештою — коштує авторитету самої держави, яка ризикує перетворитися для власних громадян на громіздку конструкцію з нових вивісок, гучних презентацій і постійно тимчасових рішень.  

 

автор - Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства