Нещодавно на порталі Ягелонського клубу Ігнацій Дилак опублікував есей в якому намагався алярмувати щодо поширення правової толерантності в західних країнах до евтаназії. Автор вважає, що існує фундаментальне морально-етичне і правове протиріччя між правом на життя та правом на смерть (останнє він заперечує).

Нещодавно громадськістю сколихнула інформація про смерть Ноєлли Кастільйо. Іспанку піддали процедурі евтаназії за так званою психологічною підставою. Виявляється, що таке законодавство має серйозні наслідки на Заході. Вже майже 6% усіх смертей у Нідерландах і Канаді є наслідком евтаназії.

Справа Ноєлли Кастільйо та її смерті внаслідок евтаназії показала, що громадськість розділена і не має єдиної загальноприйнятої думки щодо передчасного завершення життя в результаті медичної процедури. Хоча в деяких країнах Заходу евтаназія вже є звичним явищем, саме ця справа показала, що вона ще не стала нормою.

У більшості випадків нікого на Заході не дивує, що хтось може захотіти завершити своє життя, щоб полегшити свої страждання. Але що статистика говорить нам про поширеність евтаназії?

 

Півстоліття евтаназії

Країни Бенілюксу, і передусім Нідерланди та Бельгія, є піонерами у підході до евтаназії на межі XX та XXI століть. У Нідерландах загальна дискусія про це явище розпочалася ще в 1973 році, з так званої справи Постми.

Лікарка, яка ввела смертельну ін'єкцію своїй страждаючій матері, була засуджена до умовного ув'язнення. Це відкрило шлях до судової практики, яка визнає, що у випадку безцільних страждань лікар не має абсолютного обов'язку підтримувати життя.

З роками були напрацьовані правові рішення, які легалізували евтаназію, а вона сама стала чимось іншим, як черговою медичною процедурою, такою ж, як будь-яка інша. З того часу кількість пацієнтів, які вирішують скористатися цим «аварійним виходом», зростає. У той час як у 1990-х роках, коли явище було практично декриміналізовано, це були поодинокі випадки, сьогодні вони вже становлять значний відсоток причин смерті.

У найновішому статистичному звіті Регіональні комітети з перегляду евтаназії (RTE) фіксують постійне зростання кількості процедур. У 2023 році було зареєстровано 9068 випадків, що становило 5,4% усіх смертей у Нідерландах. У 2024 році відбулося чергове 10-відсоткове зростання – евтаназія вже становила 5,8% від загальної кількості смертей у країні.

У Бельгії закон 2002 року призвів до аналогічного, хоча спочатку дещо повільнішого, зростання показників евтаназії. Кількість зареєстрованих випадків зросла з 236 у 2003 році до 1928 у 2014, 3423 у 2023 та аж до 3991 у 2024 році. У масштабі країни у 2024 році евтаназія становила 3,6% усіх смертей (зростання з 3,1% у 2023 році).

Однак у цьому випадку ключовим є погляд на причини прийняття рішення про евтаназію. Спочатку процедуру розглядали головним чином як інструмент полегшення фізичного болю при онкологічних захворюваннях. Наразі в Бельгії відсоток онкологічних захворювань зменшується (з 57,5% до 54,0%), тоді як різко зростає частка поліпатологій (з 21,5% до 26,8%).

Це найчастіше пацієнти, які страждають на хвороби старечого віку, що спричиняють сліпоту, втрату слуху, хронічні дегенеративні болі або нетримання сечі, які окремо не є смертельними, але в сукупності призводять до повної втрати автономії та зниження якості життя.

 

Канада

На сторінках лютневого місячника ZNAK з'явився репортаж про поширеність евтаназії в Канаді та пов'язані з нею практики, авторства Елейни Плотт Калабро – журналістки The Atlantic.

Варто поглянути на дані, що надходять із-за океану, які розкажуть нам більше про це явище. Канадська система, легалізована в 2016 році під поняттям Medical Assistance in Dying (MAID), є статистичною аномалією на тлі інших країн.

У перші роки функціонування вона характеризувалася динамікою зростання на рівні 31–36% рік до року. Лише протягом 2023–2024 років зростання різко сповільнилося, однак все ще становило близько 7%.

Наразі, за таких результатів, процедура підтриманого самогубства становить 5,9% усіх смертей у Канаді. Варто зауважити, що, наприклад, у провінції Квебек евтаназія є причиною понад 7,9% смертей, що є одним із найвищих результатів у світі.

Саме персоналізація смерті та прагнення підійти до неї з якомога більшим автономним переконанням у власній перевазі вкорінені в канадському суспільстві, і саме вони спричиняють високу популярність цього аварійного виходу.

«Новий закон ґрунтувався на концепції автономії пацієнта, однак діяв у суворо визначених межах […] MAID дозволив пацієнтам піти на власних умовах: пережити „гідну смерть“, як називали це прихильники нових рішень», – пише авторка репортажу.

Цікаво, що вже з моменту легалізації евтаназії канадський уряд почав розробляти рішення, які дозволять йому розширити програму MAID на інші групи пацієнтів. Точніше кажучи, для осіб, єдиним захворюванням яких є психічний розлад, а також для осіб віком до 18 років, яких «визнають такими, що мають необхідну здатність приймати рішення».

Найчастіше актори на користь легалізації та нормалізації евтаназії наводять аргумент про автономію пацієнта. У Канаді він звучав у популярному там гаслі «якщо не хочеш – не приймай цього рішення, але тримайся подалі від мого смертного ложа».

 

Критики кажуть про «ілюзія вибору„

Критики вважають, що пацієнт, який лежить на смертному ложі, поставлений перед вибором щодо скорочення свого життя і страждань, поставлений перед ілюзією такого вибору.

Як стверджує у своїй статті "Against the right to die" Девід Веллеман, американський філософ і біоетик, право на евтаназію парадоксальним чином зменшує, а не збільшує автономію пацієнта. Він доводить, що сама пропозиція пацієнту варіанту підтриманої смерті радикально змінює його «переговорну позицію» – позбавляє його статусу життя за замовчуванням (англ. alive by default).

З моменту легалізації евтаназії пацієнт повинен виправдовувати перед собою, своєю сім'єю та оточенням, чому він вирішує жити далі і бути для них тягарем.

У подібному дусі ставить справу нещодавно померла американська правниця Даян Коулман – засновниця організації Not Dead Yet, яка бореться за права осіб з інвалідністю.

Коулман вказує на «подвійні стандарти», які керують нашим мисленням про смерть. Коли молода, фізично здорова людина хоче вчинити самогубство, суспільство втручається і пропонує їй психіатричну профілактику.

Коли те саме бажання висловлює літня людина або людина з тяжкою інвалідністю, суспільство трактує це як раціональний вибір і пропонує медичну допомогу в смерті. Це доводить вкорінене в суспільстві переконання (так званий ейблізм), що життя з інвалідністю об'єктивно менш цінне.

По суті, через нормалізацію, а також спробу приручитися до медично підтриманого самогубства, ми послідовно знижуємо цінність людського життя. Важливіше те, щоб піти з цього світу комфортно, ніж примиритися зі своїми стражданнями. Важливіший комфорт людей навколо нас, ніж наше невід'ємне право на життя.

Як писав нещодавно на сторінках Gościa Niedzielnego доктор Константин Пілава, віцепрезидент Ягеллонського клубу, йдеться саме про «аргумент від наслідків», який, на його думку, є найбільш переконливим. «Рішення про легалізацію евтаназії призводить до системного зниження цінності людського життя. Це може створювати серед особливо людей похилого віку, осіб з інвалідністю, хворих і тих, хто потребує догляду, переконання, що вони становлять надто великий тягар для своїх близьких. […] У такій оптиці незалежність і самодостатність одиниці та комфорт сім'ї є вищими цінностями, ніж життя та догляд за слабкими та хворими», – писав доктор Пілава.

 

Право на гідну смерть є таким як і право на життя  

Легалізація евтаназії є логічним продовженням визнання права людини на автономію, тобто на самостійне прийняття рішень щодо власного життя та тіла. Сучасна медицина вже визнає право пацієнта відмовитися від лікування, навіть якщо це прискорить смерть. Евтаназія є лише наступним кроком у цьому ж напрямку: коли людина не просто відмовляється від боротьби, а свідомо обирає гідне завершення свого існування в ситуації, коли страждання стали нестерпними, а перспектива покращення — ілюзорною. Це своєрідне заперечення тортур, бо існування в болю, особливо, коли воно обумовлене тиском правових норм та офіційною мораллю, може бути потректоване як тортури.  Заборонити евтаназію — означає нав'язати людині чуже рішення продовжувати життя, яке вона сама вважає нестерпним, що є актом насильства над її свободою.

У багатьох випадках сучасна медицина не в змозі усунути болісні симптоми: йдеться про хронічний біль, що не піддається контролю, прогресуючі нейродегенеративні захворювання (бічний аміотрофічний склероз, хвороба Гантінгтона), термінальні стадії раку з метастазами. В таких ситуаціях продовження життя перетворюється на продовження тортур. Гуманне суспільство не може закривати очі на те, що тваринам ми дозволяємо евтаназію як акт милосердя, а людині відмовляємо в такому ж праві. Легалізація дозволяє лікарям відкрито, в межах закону, допомагати пацієнтам уникати нелюдських страждань, а не штовхати їх на таємні, жорстокі та неконтрольовані способи самогубства.

Досвід країн, де евтаназію легалізовано (Нідерланди, Бельгія, Канада, окремі штати Австралії), свідчить про те, що заборона не зупиняє практику прискорення смерті, а лише витісняє її в тінь. Лікарі в умовах заборони все одно іноді вдаються до пришвидшення смерті пацієнтів — але таємно, без належного контролю, без гарантій добровільності та без статистичного обліку. Легалізація, навпаки, дозволяє створити чіткі процедури: обов'язкову фіксацію згоди, колегіальне ухвалення рішень, незалежний аудит, а також часові рамки для психологічної підтримки та можливість відкликати запит. Таким чином, контрольована легалізація зменшує ризики зловживань, а не збільшує їх.

Найпоширеніший аргумент противників — «слизький шлях», тобто побоювання, що легалізація призведе до тиску на вразливі групи (літніх людей, інвалідів, бідних). Однак досвід країн, де евтаназію легалізовано, не підтверджує цього страху: там діють жорсткі механізми перевірки добровільності, виключено економічну мотивацію (медичне страхування не заохочує до евтаназії), а переважна більшість випадків стосується пацієнтів із термінальними стадіями онкологічних захворювань. Крім того, жодна серйозна модель легалізації не передбачає евтаназії без запиту самого пацієнта — це принципова відмінність від примусового позбавлення життя. Тому аргумент про «небезпеку для вразливих» є спекулятивним: за належного правового регулювання евтаназія стає не загрозою, а захистом від затяжних, безглуздих страждань.

 

Потрібна щира розмова

В Україні взагалі відсутня дискусія навколо теми евтаназії. Це не така медійна тема, як аборт.

Проте чи не про одне й теж ми говоримо тезою - «якщо не хочеш – не приймай цього рішення, але тримайся подалі від мого смертного ложа» дуже римується з аборційним «моє тіло, мій вибір»?

 

огляд від Віталія КУЛИКА, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства