У віці 19 років він добровільно вступив до лав Червоної Армії. У вересні 1920 року брав участь у знищенні армії Махна в районі Луганська і Старобельська. Того ж року направлений до Полтавської піхотної школи. Курсанти школи приймали участь у боях проти загонів українських повстанців. В 1939 році в ході радянсько-німецької збройної агресії проти Польщі — начальник штабу Українського фронту.
У битві за Київ 1943 року основний удар було вирішено завдати силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який був додатково і еффективно укріплений німцями. Оцінка втрат Червоної Армії під час проведення операції за деякими джерелами наближається до 647 тисяч. Такі втрати обумовлені надзвичайно масивним використанням так званих «чорносвитників» в якості перших штурмових підрозділів — свіжомобілізованого цивільного населення Лівобережжя.
Свідчення Анатолія Дімарова:
«— Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років — всіх, аби була нога–рука, а чи сліпий–глухий — не важливо — стали брати до війська. Нас „озброїли“ — дали по півцеглини і — „йдіть, іскупайтє вину кров'ю“, бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур — висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було — там сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами… Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали!»
У взаємодії з 2-м Українським фронтом війська 1-го Українського фронту в січні — лютому 1944 року в ході Корсунь-Шевченковської операції оточили чимале угрупування Вермахту та ліквідовували його.
Ця операція увійшла в історію як приклад знищення противника ціною колосальних жертв серед своїх солдатів і техніки. За повної переваги над противником у повітрі (у німців не було авіації), переважання в танках учетверо (понад 800 радянських проти близько 200 німецьких), колосальної переваги в артилерії і живій силі (вчетверо) втрати німців становили 30 тисяч (у тому числі 19 тис. загиблих) і вся техніка — тоді як радянські війська втратили більш ніж 600 танків, 80 тисяч чоловік (в тому числі 24 тис. загиблих). Більше того, великій групі німців (у тому числі 11 тис. поранених) на чолі з командувачем, генералом Штеммерманном (загинув у ході прориву в ніч з 17 на 18 лютого), вдалося вирватися з оточення і взяти участь у боях проти радянських військ. Невдачі з ліквідацією оточеного угрупування були приписані недбалості нижчих чинів.
А особа, з якої я почав допис, з 22 березня 1943 року виконував обов'язки командувача Воронезького фронту, який в жовтні 1943 був перейменований на 1-ий Український.
Кат і м'ясник, який досягає успіху залишається катом і м'ясником. Шанувати пам'ять жертв нацизму, покладаючи квіти до ніг пам'ятнику людини, на руках якої кров десятків тисяч непідготовлених і неекіпірованих українських чоловіків — це не просто лицемірство. Це буквально танок перемоги на кістках батьків і синів, які не повернулись додому. Сам факт того, що пам'ятник Ватутіну до цього моменту стоїть в Києві не зтертий в пил внаслідок декомунізації, не кажучи про щорічний шабаш з квітами і піснями «перемоги» у його підніжжя — це наруга над самою державністю України і над кожною жертвою бездушної машини смерті Червоної Армії.
Я шаную пам'ять тих, хто був принесений в жертву у війні людожерських режимів. І всім серцем зневажаю тих, хто робить з цього «свято».
