Дуже важко знаходитись в інформаційному полі в такі моменти.

Немає бажання ні читати, ні тим більш писати.

Тому що сидиш вдома, в теплі і комфорті, а десь там — горе, сльози і втрата. І скільки б ти не відслужив, скільки б не наволонтерив і не надонатив — все одно здається, що треба було більше.

Накипіло.

Всю неділю бігають з цими клятими дверима від ОП, малюють захмарні бюджети на чистку, миттєво знаходять винних і саджають їх, та весь цей час розказують про символи української державності, їх важливість, недоторканість, священність...

А потім Російська Федерація руками свого найманого сброду забирає життя наших армійців. Тих хлопців, які уособлюють українську державність, які є більш важливими ніж будь-яка блядська табличка з тризубом, кожен з яких має бути більш недоторканим, ніж все оте кодло, що зібралось під дахом ОПУ.

І шо? Куди раптово поділись всі захисники табличок і дверей? Де обіцянки бюджетів на озброєння, де розмови про символи державності? Та може хоча б на винних вкажете, а не «сьогодні на Донбасі загинуло...»?

Ніц нема. Звуки цвіркунів.

Просто для того, щоб бігати з дверима і саджати активістів яйця не потрібні.

А щоб назвати РФ агресором — потрібні.

От і вся мудрість.