Дуже важко знаходитись в інформаційному полі в такі моменти.
Немає бажання ні читати, ні тим більш писати.
Тому що сидиш вдома, в теплі і комфорті, а десь там — горе, сльози і втрата. І скільки б ти не відслужив, скільки б не наволонтерив і не надонатив — все одно здається, що треба було більше.
Накипіло.
Всю неділю бігають з цими клятими дверима від ОП, малюють захмарні бюджети на чистку, миттєво знаходять винних і саджають їх, та весь цей час розказують про символи української державності, їх важливість, недоторканість, священність...
А потім Російська Федерація руками свого найманого сброду забирає життя наших армійців. Тих хлопців, які уособлюють українську державність, які є більш важливими ніж будь-яка блядська табличка з тризубом, кожен з яких має бути більш недоторканим, ніж все оте кодло, що зібралось під дахом ОПУ.
І шо? Куди раптово поділись всі захисники табличок і дверей? Де обіцянки бюджетів на озброєння, де розмови про символи державності? Та може хоча б на винних вкажете, а не «сьогодні на Донбасі загинуло...»?
Ніц нема. Звуки цвіркунів.
Просто для того, щоб бігати з дверима і саджати активістів яйця не потрібні.
А щоб назвати РФ агресором — потрібні.
От і вся мудрість.
