Із зацікавленням ознайомився з результатами соціологічного дослідження Українського ветеранського фонду і  Міністерства у справах ветеранів України «Потреби та перешкоди ветеранів при працевлаштуванні», яке було проведено влітку цього року.  Його результати розкривають   широкий спектр проблем, з якими доводиться мати справу ветеранам армії після повернення додому, в період адаптації до звичних умов життя, серед яких можливість отримати гідну роботу становлять одну із найскладніших потреб. І не лише через психологічні моменти адаптації, але й також тому, що майже половина українських ветеранів втратять свою попередню кваліфікацію та потребуватимуть навчання для подальшого працевлаштування.

 

Однак з висновками цього дослідження я не можу погодитись повністю тому, що вони звелись виключно до рекомендацій для роботодавців і ветеранів, а от роль держави і місцевого самоврядування у вирішенні цієї проблеми залишилась десь на маргінесі і звелась до консультативної функції чи надання певних пільг цим двом учасникам.

 

Дивують висновки дослідження також через те, що окремий його розділ присвячено міжнародному досвіду, а саме досвіду вирішення проблеми адаптації і працевлаштуванню ветеранів армії та воєн у США. Саме в ньому зроблено акцент і детально розказано про те, скільки і які державні закони ( а їх загалом чотири), а також державні і регіональні програми діють в цій країні задля того, щоб показники безробіття серед ветеранів були на рівні або ж навіть нижчими, ніж серед інших категорій населення. Важливо, що основним роботодавців для ветеранів в США, відповідно до діючих законів,  виступає не бізнес, а сама держава: від Міністерства оборони, Міністерства у справах ветеранів до Міністерства транспорту.

 

У США  законом захищено не лише права ветеранів, які повертаються до цивільної роботи після служби, на продовження кар'єри, але й також вони мають перевагу при прийнятті на роботу у федеральну службу. Вони можуть мати перевагу при конкурсному відборі на вакансії, отримувати додаткові бали або преференції у відношенні кваліфікаційних критеріїв. Закон також забезпечує перевагу при прийомі на роботу ветеранів з інвалідністю та без інвалідності з конкурсних списків потенційних працівників і визначає умови для спеціальних позаконкурсних призначень, які дозволяють приймати на роботу ветеранів.  Окрім державних програм підтримки ветеранів з метою працевлаштування в США успішно діють  багаторічні регіональні програми, які фінансуються штатами або органами місцевої влади.

 

Специфіка української ситуації, на мою думку, полягає в тому, що ветерани ЗСУ, які повертаються з українсько-російської війни, дуже відрізняються за віком і соціальним статусом. Серед них як молоді люди, так і люди похилого віку.  Держава повинна підтримувати всіх без виключення вереранів, а не лише тих, хто хоче відкрити свою справу чи зробити кар'єру у великій приватній компанії. Держава і місцеве самоврядування повинні подати приклад вирішення цієї проблеми, адже вони є чи не найбільшими роботодавців. Тому і в Україні необхідно розробити і прийняти спеціальний закон про працевлаштування та соціальну адаптацію ветеранів армії, який би визначив статус ветеранів армії як цінного ресурсу для розвитку держави, а не як обтяжливе навантаження для бюджету, а також   надав ветеранам перевагу при прийомі на роботу перед усім у державні та комунальні установи.  

 

Це буде не лише справедливо i гуманно, але й корисно для економічного i політичного стабільності країни. Ветерани армії —  це люди, які заслужили повагу i підтримку всього суспільства за свою службу i самопожертву. Вони мають право на гідне життя i роботу після повернення додому. Держава першою повинна допомогти їм у цьому.