Ангели-хранителі: містика війни
Всі доживуть до Смерті. Дехто до старості.
У нас Велика війна.
Не всі розуміють. Навіть, коли на голови падають крилаті ракети і дрони…
Паралельно іде війна містична. І це не так кумедно, як здається.
Коли 40 мільйонів людей щодня ризикують життям, починається незбагненне. Наука це ніяк не пояснює.
Часто буваючи у прифронтовій зоні, зібрав кілька дивних історій. Хай будуть легендами… Якщо за спиною є Ангели-хранителі…
… Один молодий мобілізований солдат відстав від своїх і вирішив зрізати кут. Просто не знаючи того, перейшов мінне поле. Там чимало загинуло. І техніка погоріла. Коли він виник в тумані, сапери подумали привид. Ніхто не вірить. Пощастило!
…Знайомий доброволець зі Львова прибув на полігон для підготовки. Розмістили в казармі. У ту ж ніч у приміщення влучила ракета. Багато загиблих, поранених. Він вцілів – просто пилом притрусило… Фарт.
…Жінці під Кураховим, в зоні АТО, почав снитися яскравий сон, що у її хату поцілить снаряд. Перебралася у підвал.
Сусіди думали, що з катушок злетіла… На третю ніч снаряд прилетів. Хату рознесло. Жінка вціліла. Кажуть прийшов Ангел-хранитель…
Диво Мар`їнської бібліотеки.
Просто в фонди влучив розпечений Град. ЖОДНА КНИГА не загорілася! Не вибухнув!
Потім снаряди прилетіли. Вибухнули. Все посікло розпеченими осколками. Книги не загорілися. Може вони замироточили? Сакральне місце! Скоро підуть начитані паломники…
Українські книги не горять!
Буквально під вікнами кабінету директора музею поверхом нижче рванули снаряди. Вишибло всі вікна. Приміщення і експонати прошило. Нічого не загорілося!
Ні військові, ні пожежники, ні експерти – НЕ ВІРЯТЬ! Особливо розпечений снаряд Граду серед книг, повинен був щось запалити. Таке враження, що зберегла якась вища сила. Сутність. Ангели-охоронці…
Прикметно, що більшість церков Донеччини побудовані на гроші відвертих бандюганів, на руках яких чимало невинної крові. Про мораль загребущих попів, більшість яких ще й сексуальні збоченці, краще взагалі не будемо…
От Святий дух і знайшов собі справжнє чисте, святе місце – бібліотеку і музей. Там і жив.
…Красень-майор, що колись закінчив військову кафедру політеху, в армії не служив, але мав цінну військову спеціальність. Мобілізували. Потрапив в спеціалізований окремий батальйон, що виконував певні завдання. Швидко той підрозділ очолив.
Стояли у маленькому прифронтовому містечку. В їх їдальні працювали місцеві жінки. І Комбат шаленно закохався в луганську вдову-красуню. У нього жінка і дві майже дорослі доньки. Дві доньки у неї.
Війна. Обстріли. Стрес. Зима. Як в останній раз… Пристрасть була ще та. Вона якось буденно завагітніла. І вирішила залишити дитину. Він не заперечував, хоча розлучатися із законною дружиною не став.
Вона народила сина, про якого він мріяв. Таємно всиновив. Фронт трохи зсунувся. Батальйон перекинули на інші позиції.
Потім вона вийшла в магазин. Обстріл. Поховали…
Хлопчика збиралися забрати в дитячий притулок – сестрички неповнолітні… Забрала тітка. Майор примчав, як батько, забрав.
Окрема історія, як з дитиною, про яку ніхто не знав, постав перед очима законної жінки і доньок.
Поплакали, поображалися, прийняли. Виховують. Цієї осені пішов до школи в Києві. Луганщина поки окупована…
Він вже полковник. Воює.
…Наприкінці січня 2015 ми приїхали у Щастя.
Хлопці чітко стояли на позиціях. Блок-пост посікло, дерева зрізало…
Туди якраз зайшла свіжа бригада.
Командиром взводу у тих пацанят був поважний полковник з Харкова. Афганець. Мало не з Генштабу. Крутий мужик.
КОМАНДИР ВЗВОДУ! Просто мені так сказав.
Я намагався взяти у нього інтерв`ю. Він на мене подивився і спитав, чи піду на мінне поле. Я по дурості сказав, що піду.
Він відійшов до солдат, віддав наказ. Всі здиміли. Ми залишилися одні.
Площа перед колишньою базою перед автосервісом була в дірках. Асфальт був помічений боєприпасами. Деякі були з відтермінованим вибухом. Деякі, як і все у рашистів, бракованими. Снаряди зійшли в землю і чекали.
І я щойно цю площу перейшов, дивуючись тим отворам…
Саме в центр тих дірок ми і зайшли.
-Пассим? – спитав полковик.
-Папісяєм! – чомусь відповів я.
Ми стали і папісяли у ці страшні дірки, які потім вибухнули. Ніхто не постраждав, здається.
Ми повернулися на позиції. Солдати дивилися на полковника як на бога. Я відчув себе дебілом.
Злякався потім.
Після того, бійці спокійно зайняли довколишні позиції.
Час був критичний…
Я боявся. Я там був. Але, пишаюсь. Я зміг.
Розумію безглуздість.
Якби воно рвонуло, жінка залишилася вдовою, малий сиротою – ніяких виплат…
Епізод війни. Всі боялися, а ми пішли. Повторювати категорично заборонено!
Як виявилося пізніше, той комвзводу був командиром бригади. Нині генерал і Герой України. Воює на поважній посаді. Іноді передає привіт. Тоді подарував тубус гранотомету для музею. Сфоткались…
Багато байок про снайперів. Особливо, жінок-снайперів.То взагалі окремий пласт фронтового фолькльору.
Якось, іншим разом…
…А в Ангелів-хранителів я чомусь вірю. Хай будуть поруч…
Віктор Тригуб
