Їх було двоє на весь парк. Ні, було ще з пів сотні жінок та ще більше дітей. Але чоловіків лиш двоє. І якщо один з них років пятидесяти, наглядав за двома житєрадісними розбишаками близнюками років по шість, то другий теж років п'ятдесят щось уважно читав з маленької книжки, іноді на декілька хвилин підіймав голову до неба, і щось шепотів. Їх розділяло метрів чотири, лавочки стояли поруч. Це був священик.

      — Молиться — зробив висновок перший.- Ну-ну, молись. Але на радість першого, другий відклав книгу в валізу, піднявся, і намірився йти.

 - Помолився? — запитав перший.   - Так. — відповів другий. — Про гроші? — знов перший. — Ні, за тебе. Першого ошелешило.              — Що? За мене? Він піднявся, подивився на онуків, і без слів присів на лавку другого. — За мене? Не бреши, ти. Мовчали. Але першого вже понесло. — Ви попи постійно брешете, що Бог милосердний,  що допоможе, аби вам гроші несли. А де ж Його милосердя, де допомога? Он на «думбасі», чому не допоміг?

- Допоміг, зупинив зло — відповів другий. 

    — Зупинив? А на віщо Він його зробив? Другий мовчав.        -Навіщо? — не вмовкав перший. 

   - Не Бог привів війну, не Бог, а ми. Ми не думали про Нього, не дякували, не молилися, ми про Нього забули. Ми стали беззахисні. Але зло памятає про нас. 

   - Ти брешиш.                                       - Ні. Я знаю про тебе все.               - Ну збреши.                                        — А що ти знаєш про неправду? Чи ти знаєш, що іноді неправда буває краще за правду,  брехня іноді для Бога солодша, правди.   - Та ну, годі.                                         - Ти ніколи не розмовляв з Богом, ти лиш покладав надію на себе, гроші, вдачу, випадок. І ти такий не один, тепер ти звинувачуєш Його, а в чому? Ти не товаришував з Ним, ти відвернувся від Ним пртягнутої руки, а тепер звинувачуєш Його . Ти жодної копійки не пожертвував на храм. Коли москалі прийшли з війною ти з допомогою дружини дістав довідку про хворобу. Ти навіть декілька гривнів воїнам не пожертвував . 

  — І взагалі ти навіть про брехню не знаєш.                                              — Брехня це гріх — гордо відповів перший.                                                   - Так гріх — ледь чутно прошепотів другий. — В лютому 15, сім знесилених воїнів несли раненого восьмого і, вони знали що не прорваться з ним, не дійдуть, втрачають час та швидкість. На ранок в тумані почувся гавкіт собак, ще ближче підійшовши побачили хати. Перепочили, перекурили, порадилися  що потрібно пораненого залишити десь в теплій хаті. Але страх потрапити в засідку, або залишити раненого на не надійного господаря стримував. По обіді побачили біля крайньої хати господаря, ризикнути і, покликали. Підійшов, поглянув і все зрозумів.

- На подвір'я не можна, в селі є малороси, вже обходять хати, шукають укрів та співчуваючих. Але є стіг сіна, туди, замотаю рядном не замерзне, але не довго зможу. Знайдуть. Боюсь.                  Старший групи вивчивши карту відійшов, тихо і довго розмовляв по телефону. — Під ранок повернемося з підмогою, і заберем. Пішли. 

  А десь через годину з'явився і «актів малоросів». Питали, чи не чув, чи не бачив? — Ні. Не бачив. Боявся, що почують стогін пораненого. 

  Стояв на воротях, і радів. Пронесло. Але через три хати зупинилися на окрик господаря, щось перепитували, оглядалися нарешті впевнено повернулися і, до сіна. Витягли швидко, без жалю. Били життєрадісно та довго. Сміялися. Вбили. Пішли. Вечоріло. 

  — І як ти думаєш, хто порушив Божу заповідь «Не бреши»? Той, хто знав де воїн, але збрехав, чи той, хто сказав правду?  І від цієї «правди» воїна вбили. Так хто? Другий мовчав. Нарешті видавив: — Не бреши.                            — Не бреши? Я свідок.                      — Ти той господар?                            — Я той, дякувати Богу — воїн.           - Слава богу за все. 

Метрів зо п'ять мовчки стояли близнюки. Вечоріло. 

   

 

      -