11 січня 2018 року Володимир Путін на зустрічі з керівниками російських ЗМІ та інформагентств заявив про те, що Росія готова передати Україні військові кораблі, авіатехніку та бронетехніку які були захоплені нею при окупації Криму.

Того ж дня командувач ВМСУ віце-адмірал Воронченко заявив, що ця пропозиція потребує ретельного вивчення, «аби ми не стали розмінною картою в брудній кремлівській грі».

І майже одразу, буквально за дуже короткий час наш інформаційний простір вже був множинно поділений у своєму відношенні щодо цієї пропозиції у діапазоні від «це пастка та пішли вони нах» до «треба забирати хоч це, на крайняк піде на переплавку».

Варіантів чому Росія, після припинення таких самих дій в червні 2014 року, знову вирішила повернути нам наше майно, є декілька і їх треба розглядати в комплексі. В цілому їх можна умовно розділити на ідеологічні та прагматичні.

Ідеологічні:

1) Президентська виборча кампанія Путіна, та необхідність побудови його іміджу як миротворця.

2) Використання цього факту як аргументу на міжнародній арені в тому, що між Росією та Україною не має війни.

3) Використання цього факту в інформаційному просторі для приниження України як держави та демонстрації власної величі.

4) Створення ще одніє лінії розлому в українському суспільстві по межі ставлення до зазначеного дійства.

Прагматичні:

1) Українське військове майно займає місце біля пірсів та на складах, та для його утримання на плаву чи принаймі в безпечному стані необхідно регулярно залучати кошти, персонал та час.

2) Неможливість використати зазначене майно для потреб власних ВМФ окрім як на запчастини (що на думку експертів вже мало місце).

3) Перекласти на українську сторону питання пов'язані з утилізацією тієї (напевне вже немалої) частини майна та боєприпасів які прийшли у повну непридатність.

4) Зірвати оновлення новими плавзасобами українських ВМС, навісивши у якості баласту старі та непридатні.

Які плюси Україна може викрутити з цієї ситуації?

1) Можливість в значно стисліші терміни відновити операційну спроможність наших ВМСУ. Більшість наших кораблів за словами командувача станом на момент захоплення перебували у відремонтованому стані. Відновлення тих кораблів які ще можливо буде відновити після 4 років простою, в термінах буде значно швидше за побудову нових.

2) Можливість завантажити замовленнями нашу суднобудівну та судноремотну галузі для проведення ремонтно-відновлювальних робіт.

3) Можливий психологічний ефект для колоборантів на Донбасі від передачі зброї яку можна буде використати для бойових дій проти них. За словами того ж Воронченка, що окрім наших кораблів в Криму ще залишилось бронетехніки приблизно на 2 бати на БМП та на бати на БТРах. В контексті розгортання нами ще однієї бригади морської піхоти це теж плюс.

Мінуси для нас:

1) Будь-яке прийняте рішення щодо цього питання в інформаційному та ціннісному планах буде програшним.

2) Прийняте нами позитивне рішення, росіянами може бути протрактоване на свою користь в тому числі і як часткова легітимізація Україною приналежності Криму до Росії.

3) Відмова Україною від отримання власного майна може бути використана проти нас в майбутньому при спробах повернення Україною свого майна через міжнародні суди.

4) Необхідність вливання великих коштів для відновлення боєздатності переданих старих кораблів, може мати наслідком втрату на десятиліття шансу оновити ВМСУ та ввести до його складу нові кораблі.

Як підсумок.

Для України зазначена пропозиція Путіна стала несподіванкою і тому поставила нас у ситуацію шахового цугцвангу. Тобто будь-який наступний крок для нас буде на жаль програшним. Так завжди буває коли ти повністю віддаєш ініціативу у руки ворога.