Китай, Південна Корея, В'єтнам, Сінгапур, Чілі, Малайзія... всі ці країни протягом 1990-2010 років більш ніж подвоїли ВВП на душу населення. Китай виявився чемпіоном, зробивши 7-кратний (!) стрибок за ці 20 років.
В усіх цих країнах «економічне диво» відбулося не через усунення ролі держави як регулятора в економіці, не еволюційним шляхом, а навпаки — через послідовне розширення втручання держави – по суті, примусово. Дирижизм та інтервенціонізм, проваджувані в національних інтересах, а не послаблення держави та її усунення з «поля гри», витягнули ці країни з економічної прірви та зробили їх прикладом для інших. До речі, практично кожне з цих «економічних див» здійснювалось у партнерстві, за підтримки чи навіть за рахунок США.
Якісна зміна траекторії соціально-економічного розвитку, модернізаційний стрибок — відбулись не самі по собі чи завдяки «вільній руці ринку». Вони стали результатом цілеспрямованої державної політики – індикативного планування, адміністративного та ринкового впливу – і були щедро винагороджені зміною структури економіки, переходом на вищий технологічний щабель та підвищенням добробуту населення.
Цього сьогодні потребує і Україна, щоб у 2020-х роках увійти в родину успішних країн. Слова Гжегожа Колодко, колишнього віце-прем'єра і головного архітектора польских економічних реформ, сказані ним у бестселері «Від шоку до терапії. Економіка і політика трансформації» – ніби про Україну сьогодні: «На даний момент сумні результати переходу й особливо обвал економіки – є прямим наслідком помилкової політики, за якої ролі держави надавалось недостатнє значення. Держава не повинна відсторонюватися від економічної діяльності – навпаки – її завдання – займати тверду позицію у питаннях управління, розвитку інфраструктури і соціального забезпечення».
Необхідні умови, рецепти прискореного економічного розвитку добре відомі з кращого світового досвіду. Це і збільшення «фінансової глибини економіки» – рівня насиченості її грошима та фінансовими інструментами, радикальне збільшення норми нагромадження капіталу через запровадження інвестиційних стимулів, зменшення відсоткових ставок передусім для виробників, виважене стримування інфляції, прогнозоване послаблення валютного курсу, скорочення державних витрат споживання та збільшення видатків розвитку, зменшення податкового навантаження, тарифна і митна політика в інтересах власного виробника....
На жаль, за більшостю складових ці перевірені практикою рецепти виконуються Міністерством економіки, Міністерством фінансів та Національним банком України з точністю до навпаки. При цьому, вони відчувають свою безкарність, знаходячись під патронатом Президента та Прем'єр-міністра, звично апелюють до міжнародних фінансових інституцій на кшталт МВФ та практично не проводять економічну та грошово-кредитну політику в національних інтересах України.
Це знов і знов повертає нас до таких базових критеріїв стосовно ефективних урядників як компетентність, порядність та україноцентризм, які, на жаль, все ніяк не складаються в цілісний «пазл», який стане платформою українського економічного дива.
