У мене є один знайомий, який періодично то потрапляє у МОН на високу посаду, то його звідти витурюють. Коли він відсиджується до чергової реінкарнації на чиновницькій посаді десь у умовній НАПН, він відразі ж стає і розумним, і дотепним, і вкрай демократичним, і навіть, на думку однієї київської директорки школи, сексуальним!!!
Потім знову в його житті «нова радість стала, яка не бувала» і все. Знову перед нами постає «зів'яла» людина в футлярі. Відразу ж кудись діває і розум, і дотепність, і демократизм і, як вважає та ж директорка, кудись зникає й сексуальність…
Він стає ніяким до того часу, коли знову не повертається «в народ».
Мабуть, там щось пороблено в тих кріслах? Це перше запитання для роздумів.
І друге проблемне запитання навіяли ось ці рядки з оповідання Панаса Мирного «Лихий попутав»: «Поки не знаєш добра у світі, то й лихо добром стає, а як погуляєш хоч раз на своїй волі, то тоді вже ніяким калачем не заманиш у неволю».
Що ж там за «калач» у тих чиновницький кріслах, який навіть після гуляння на волі щоразу змушує його повертатись у неволю?
