Я ніде так добре не спав, як під звуки стрілкотні.
Ніде так надійно не почував себе, як під час розривів. Серце скажено колотилось, але в думках був лише чіткий алгоритм дій. У момент бою – жодного страху.
За кермом потяганого побитого галопера я був королем. Ми виїжджали у місто цілим кагалом на ротній тачці і навіть на пасажирському сидінні були на вершині світу. Життя йшло легко, швидко, дні минали у постійному русі на швидкості 120 км/год, і це тільки по ямах Луганщини, на Донеччині подекуди усі 160 :). Ми були герої!
Все було зелено-коричнево-сірим, камуфляжним, але таким яскравим. Усі інші кольори значили багато, але інше ніж у цивільному житті. Білий, наприклад, точніше зовсім світлий – у ночніку то жива істота, ворог або тварина. Жовтою була чашка в мого товариша, і він з неї нікому не давав пити. Червоне – то Нескафе. А чорне – то журба, точніше, чорним було масло, яке нам давали, щоб ми зброю чистили. Я його раз недосвідченим узяв, потім купив Балістол.
Мені пощастило. У мене ніхто не вмирав. 300-ті були, а від 200-х Господь боронив. Не їздив забирати. У сусідів, на жаль, під час бою був 200-й. В батальйоні. У бригаді були. Що я відчував? Ненависть. Я б усіх убивав би, шматував на частини. Узяв би дашку і молотив би, поки стало набоїв, однаково, що у реальності це найбезглуздіший вчинок.
А в часи перемир'я мені було страшно, у хвилини тиші. Коли зовсім зеленим прийшов, тоді було страшно. Пам'ятаю свій перший бій, точніше, то важко було боєм назвати, та й пам'ятати немає чого. Я нічого не зрозумів, кудись біг, стріляв, заряджав, лажав по повній. Тільки потім очухався.
А зараз... Мені страшно. Я боюсь виходити на вулицю, боюсь різнокольорового натовпу, рожевих, блакитних, салатових, білих, синіх сорочок, джинсів, картатих суконь, візерунчастих спідниць і футболок з принтами. Боюсь їх байдужості, самозакоханості, неуважності, слабкості. Їх світу. Для них ми не герої: «вони нас туди не відправляли». Не хочу конфліктів з ними, але несвідомо їх створюю. Я хочу повернутись на війну. Але так я ніколи не повернусь додому.
Таких, як я, зараз оточує страх, єдине комфортне місце – перегляд новин про бойові дії на сході України, віртуальна війна з російськими sus-canis.
Кожного дня ветеранів, тих, хто наважився повернутись, все більше. Єдиний наш шанс – об'єднатися. Допомагати одне одному, не боятися говорити про свої проблеми, збиратись у пабах, генделиках, квартирниках, ветеранських спілках. Разом і комбата легше бити. :)
Та і перед цим світом, який «не наш» на перший погляд, ми мусимо говорити, розповідати, як там було на війні. Важко розкриватись для них, я знаю, але це світ наших сімей. Закриватись перед ними – означає здати їх серця. Відкритись їм у всій своїй «інакшості» – означає виграти їх довіру, любов і в кінці кінців розуміння.
