В суботу бачила у стрічці спочатку незрозуміле мені явище.
Поверненню політв'язнів та моряків раділи люди, від яких за роки війни не було нічого про війну чутно. Море, Париж, гори, тренінги, життя, діти, друзі, їжа, робота. Ні слова про війну, хоч би рамочка, хоч би свічечка, хоч би лайк. І це я вже мовчу про збори допомоги в армію, чи похорони наших після Ілловайська, чи листи полоненим.
А тут — радість від повернення людей, за яких боролись не вони. Ще й до того ж у деяких з претензією до мене та моєї позиції : «а чого я не можу просто порадіти». Чи з аргументом, що людське життя найвища цінність.
Так ось. Ви можете скільки завгодно сперечатися про ціну обміну, варто/не варто, що далі і тд. А ці люди вже відчули що їхня мрія близька, як ніколи. Вони радіють тому, що ще трошки — і не доведеться чути про війну, полонених, поранених і вбитих. Не доведеться почуватися неприємно, коли в стрічці раптом вигулькує новина з фронту. Не доведеться відвертатися у маршрутці від людей у формі. Не доведеться боятися, що прийде повістка. Адже квартал 95 краще за війну. Адже можна просто припинити стріляти. Адже саме за це вони і голосували, хай як голосно розказували про корупцію, зубожіння, тарифи чи нові обличчя.
І ці люди раніше за вас зрозуміли, що означає обмін на таких умовах, що мир ціною капітуляції вже тут. В суботу був зоряний час для самовикриття усіх, хто готовий до здачі України. Будь-які вимоги, будь-які поступки. Вони згодні на все. Бо втомилися від війни, яку не бачили. Бо не здатні осягнути, що є і інші люди, Герої нашої країни, які вже поклали своє здоров'я чи навіть життя, за те, щоб ганебна здача України не відбулась.
Тут не мало бути ніяких висновків, бо я не знаю чим це лікується. Може просто часом і навчанням на власних помилках, аж до болючих уроків популізму і зради. Чи книгами і освітою. А може в сучасному світі — фільмами накшталт «Заборонений» і «Ілловайськ».
Раптом лише трагічна доля справжнього таланта Стуса , що мав би отримати Нобелевску премію миру, зупинить людей від блюзнірського піднесення «миротворчих» заслуг Зеленского аж до рівня нобелевскої премії? Або раптом прийде розуміння справжньої ціни миру і спокою у своєму власному домі, під українським прапором, десь трохи далі від фронту? Ну а раптом. Не хочу відмовляти собі у праві на таку надію.
