Цей текст не тільки нагадування про день пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, але і сповідь, і застереження.
Мій рідний дід був серед тих військових Червоної армії, які 18-21 травня 1944 року разом з військами НКВС за наказом Сталіна та Державного комітету оборони СРСР виселяли кримських татар з їхніх рідних домівок у Криму. І за це я прошу пробачення в усіх постраждалих та їхніх нащадків. Сьогодні мені випала нагода особисто сказати ці слова онукам депортованих тоді киримли.
Про безпосередню участь мого діда в тих подіях я дізналася минулого року. До того часу старші родичі ніколи мені цього не розповідали і мабуть нікому іншому теж не розповідали, навіть тоді, коли це перестало бути небезпечно. І за це я прошу пробачення теж.
Наша родина ніколи не стояла поруч із кримськими татарами, аби повернути їх на батьківщину після депортації, навіть тоді, коли ця справа перестала бути лише справою окремих правозахисників. І за це я прошу пробачення.
За вчинене, за мовчання та за бездіяльність з відновлення справедливості. За це я прошу пробачення.
Та крім цього я хочу озвучити застереження для всіх нас. Якщо ми не матимемо своєї держави, то завжди знайдеться імперія, яка відправить нас або наших нащадків творити зло. Якщо ми знову дозволимо встановити черговий людоненависницький режим, то вийде так, що будемо змушені і самі брати участь у злочинах режиму або померти. Адже я сподіваюсь, що мій дід не хотів виконувати злочинний наказ про виселення киримли (ох, як я на це сподіваюсь, вже не маючи змоги його запитати). Чи можливо він не усвідомлював на початку усієї злочинності того наказу. Але у будь-якому разі совєтська імперія давала дуже обмежений вибір.
Ще о 10-00 12 травня 1944 року 216 окрема стрілкова дивізія 51 армії 4 українського фронту воювала з німцями та штурмувала Севастополь — Стрілецька, Кругла , Камишова бухти та прибережні райони. Все це я знайшла у доступних архівних документах. 17 травня дивізію перемістили до села Шулі Балаклавського району , 18 травня до села Пичкі Бахчисарайського району. А потім за документами почалась підготовка до «смотру військ», і в детальних до того архівах стався раптовий «провал». Наступна дата це аж 23 травня: відправлення дивізії і усієї 51 армії залізною дорогою у нове місце дислокації. В цьому архівному «проваллі» зникли сотні і тисячі людських життів і душ. Адже ви не знайдете на сучасній карті Крима населених пунктів Шулі та Пичкі. Рано вранці 18 травня 1944 року війська НКВС за участі військових Червоної армії (мій дід був серед них) почали виконання постанови #5859 від 11 травня, підписаної Сталіним, про виселення кримських татар. Уявіть, тільки що відбувалися бої з німцями за останні укріплення Севастополя, а в наступні дні командування повідомило особовому складу про те, що кримських татар звинувачено у «зраді Батьківщини» та «пособництві на користь німецьких окупантів» і прийнято рішення про їхню депортацію у віддалені райони центральної Азії. Цілком можливо, що ця брехня не була переконливою і одразу викликала купу запитань, або й ні. Та я думаю над тим, чи міг мій дід, батька якого у 30ті роки розстріляли за доносом звинувативши у антисовєтських висловлюваннях, відмовитися від виконання прямого наказа командування? Враховуючи таку біографію, за відмову його б майже гарантовано розстріляли за законом воєнного часу. Втім мій дід вижив, виконавши той наказ. Тим самим з нащадка жертви репресій він сам перетворився на знаряддя катування.
Продовж кількох днів, з 18 по 21 травня, з Крима було виселено 191044 кримських татар (за самопереписом ця цифра сягала 423100 осіб) , до нового місця проживання доїхали не усі, приблизно кожен четвертий помер у дорозі або у кілька наступних років. А села Шулі та Пичкі совєтська влада перейменувала на Тернівку та Баштанівку, знищивши навіть пам'ять про депортованих кримських татар. Новим місцем їхнього проживання стала Марійська АРСР, про це я дізналась із задокументованих спогадів тих, хто вижив.
Лише 26 квітня 1991 року було прийнято закон РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів», де депортація була визнана актом геноциду. Це саме 12 листопада 2015 підтвердила Верховна Рада України і проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. А тому сьогодні саме час сказати: я прошу пробачення і це наш спільний біль.
