Мало не всі нововведення правопису-кривопису 2019 р. — якісь невивірені настанови. Одне з таких стосується написання разом з іншими словами або окремо усіченої основи «пів».
Нібито неперевершені знавці української мови зарахували це неповноцінне утворення до «невідмінюваних числівників» (§ 36 кривопису). Такий погляд хибний у своїй основі, і я свого часу це вже доводив, показував усю його неспроможність.
Здавалося б, самого лише спростування засновку, який став підвалиною для плутаної горе-вказівки про написання «пів» нарізно, достатньо, щоб відмовитись і від неї самої. Здавалося б, та горе-вказівка бита міллю й не витримала випробування часом, адже була відкинута як непридатна ще правописом 1946 р., розробленим під керівництвом видатного мовознавця, академіка Леоніда Булаховського.
Проте гору бере схибленість на мнимому москвоборстві: «Нам потрібно інакше, ніж в язику». І тоді головне — не перейматися значеннями слів, а не замислюючись шкрябонути «пів» окремо з будь-яким іменником у родовому відмінку, як навчили недолугі окозамилювачі.
Усе — за заїждженим зразком, а чи тулиться те «пів» до слова — питання десяте. У невігласів може бути і «пів думки», і «пів вагітності», і «пів незалежності»... Але ж із такими навіть сідати на одній десятині соромно.
Та й звідки їм знати, що засада про написання «пів» сукупно з'явилася зовсім не випадково. Більше того, вона вже набула виразних ознак глибоко вкоріне
ної.
Ми правила прості чіпати не просили,
та підмінили їх кривописом щосили
З 1990 р. діяло просте правило (як кажуть, не помилишся), згідно з яким «пів» писали:
1) нарізно:
1.а) у часових зворотах на означення середини якогось проміжку часу, коли визначальним є наявність прийменника між «пів» і порядковим числівником, наприклад: «пів до восьмої», «пів на дев'яту», «пів по десятій»;
1.б) з прикметниками в сполуках на зразок: «пів друкованого аркуша», «пів навчального року», «пів чайної ложки» (на противагу неподільним «піваркуша», «півроку», «півложки»);
1.в) у сполученні «через пів» (у значенні «через один», «кожен другий»): «Нині ж із турботами // Я живу банкнотами, // Синіми та сивими, // Через пів фальшивими» (Іван Франко);
2) з дефісом — перед власними назвами: пів-Києва, пів-України, пів-Європи;
3) разом — в усіх інших випадках.
Проте лихоманка переінакшення та примара правопису 1928 р. не давали книжникам спокійно спати. Як наслідок, у § 36 кривопису з'явилася примітка такого змісту: «Невідмінюваний числівник пів зі значенням „половина“ з наступним іменником — загальною або власною назвою у формі родового відмінка однини пишемо окремо: пів аркуша, пів відра, пів години, пів літра, пів міста, пів огірка, пів острова, пів яблука, пів ями, пів ящика; пів Європи, пів Києва, пів України.
Якщо пів із наступним іменником у формі називного відмінка становить єдине поняття і не виражає значення половини, то їх пишемо разом: піваркуш, південь, півзахист, півколо, півкуля, півлітра (розм. „пляшка з горілкою або іншою випивкою ємністю 0,5 літра“), півмісяць, півоберт, півовал, півострів».
Тобто стався злам звичного й усталеного. А що натомість?
«Оновителі» та їхні підголоски переконують, що відбулося спрощення правила. Та це обман: кривопис лише додав плутанини та різнобою в написанні «пів» разом і окремо.
Опріч того, одним махом перетворено на непридатні всі словники, довідники, підручники й посібники з мови. Проте й цим негаразди далеко не вичерпуються.
Тікали стрімголов від язика…
Щоб уподібнитись до «єнзика»?
Для чого з тим «пів» город городили — зрозуміло. Далася взнаки невідчеплива думка про необхідність будь-що-будь позбутися правила, дуже схожого на те, яке діє в одвічного ворога — на болотах.
Безоглядно тікали... Начебто від російщини. А втекли насправді від самих себе.
Чим та одержимість обернулася? Побігли від язика (московського) — прибігли до «єнзика» (польського). Це дуже легко довести.
В останньому є відповідник нашого «пів» — pół. Західні сусіди визначили його як liczebnik ułamkowy (дробовий числівник), і в них узвичаїлося подання того pół окремо з іменниками в родовому відмінку, але разом — у називному.
Покажу це на разючих прикладах мавпування з того-таки кривопису:
1) піваркуша («пів аркуша" згідно з недоправописом 2019 р.) — pół arkusza {пув аркуша}; піввідра («пів відра") — pół wiadra {пув вядра}; півгодини («пів години") — pół godziny {пув ґодзіни}; півлітра («пів літра") — pół litra {пув літра}; півміста («пів міста") — pół miasta {пув мяста};
2) піваркуш — półarkusz {пуваркуш}; півколо — półkołe {пувколе}; півкуля — półkula {пувкуля}; півоберт — półobrót {пувобрут}; півовал — półowal {пувовал}.
Це суто польське бачення. Для української мови воно неприйнятне вже хоча б з тієї причини, що в нас "пів" — аж ніяк не числівник.
У ляхів pół — jedna z dwóch równych części całości (одна з двох рівних частин цілого). Натомість в українській мові "пів", як і "половина", може стосуватися й неоднакових частин.
Крім того, на сьогодні "пів" — далеко не завжди те саме, що "половина". В окремих випадках (особливо в сполученні з умоглядними поняттями) маємо дещо або зовсім інше значення. Наприклад:
1) купити півконя — купити коня навпіл, на двох;
2) півбіди — не дуже велика біда, не зовсім біда; півгоря — не дуже велике горе, не зовсім горе; півлиха — не дуже велике лихо, не зовсім лихо;
3) півжартома — з відтінком жарту;
4) півжиття — значна, важлива частина життя; неповноцінне життя;
5) півзабуття — майже забуття;
6) півціни — неповна, набагато менша за справжню ціна;
7) півсвіту — дуже великий простір; дуже велика відстань; багато країн, місцевостей;
8) впівголос (упівголос), впівголоса (упівголоса) — не на повний голос; стиха;
9) впівока (упівока) — краєм ока;
10) впівсили (упівсили), на півсили — не на повну силу;
11) до пів'ями — до середини ями;
12) до півсмерті — дуже сильно;
13) з півслова — зразу, без довгих пояснень;
14) за півдарма, за півціни — за безцінь;
15) на півдорозі — не довівши до завершення;
16) ні півслова — жодного слова;
17) хоч півдулі — хоч якась подоба дулі (як вияву зневаги);
18) хоч півслова — хоч що-небудь.
В минуле нам заглибитися слід,
щоб відповісти, звідки "пів" веде свій родовід
Отже, горе-правило, згідно з яким неповноцінному "пів" дано дозвіл (чи навіть зобов'язано його) жити повноцінним життям, непридатне для української мови. І втрата тим "пів" у багатьох випадках первісного значення "половина" — не єдина на те причина.
"Пів" походить від давньоруського "полъ". Воно ж у свою чергу виникло як скорочення слова "половина" та слугувало для вираження дробової величини 1/2.
Це в той час був повноцінний відмінюваний іменник: полъ, полѹ, полови, полъ, полъмь, полѹ. Тому його й писали окремо від інших іменників у родовому відмінку, до яких він прилягав.
Див., приміром, збірник стародавнього права "Руська правда" («Правда рѹсьскаꙗ", XI—XII ст.): "Аже кто ѹбиеть жену, то тѣмъ же судомь судити, якоже и мѹжа; аже бѹдеть виноватъ, то полъ виры, 20 гривень".
Ще одна писемна пам'ятка — Остромирове Євангеліє (1056—1057 рр.). Там знаходимо: "Се полъ имѣния моего, господи, дамь нищиимъ".
З давньоруської "полъ" перекочувало до староукраїнської мови. Проте в ній воно з часом утратило відмінюваність.
Але ж відношення між словами в руській (староукраїнській) писемності виражалися за допомогою закінчень, і вона не знала невідмінюваних іменників. Тому про повновартісність такого утворення говорити вже не доводилось.
Унаслідок цього "полъ" закономірно стали сприймати як усічену основу "пол-". Далі воно перейшло в стан початкової парості складних слів — мало не приростка, тобто його почали писати разом з іменниками та іншими частинами мови.
Уже в грамоті київського князя Володимира Ольгердовича (1392 р.) читаємо: "А идетъ съ того жеребья полколоды меду, а полведра, а полбобра, а полтора въска".
Вартою уваги також виявляється "Книга публичныхъ дѣлъ литовскихъ" (1544 р.). У ній знаходимо такий виклад: "Отъ попису не мають большъ брати, одно по полъгрошъку съ коня".
У Статуті Великого князівства Литовського (1588 р.) зауважуємо: "...з службы по грошу брати маеть, а от полслужбы — полгроша, а с пустовщыны таковое, которую пашуть, — полгроша".
Львівське, інші православні братства
від спольщення оберігали, від духовного кріпацтва
Показово, що в ХІV—ХVІІ ст. і Галичина ще всіма силами боролася з намаганнями накинути на неї пута польського рабства. Тому вона в ті часи й не випадала з українського загалу, зокрема й у питанні щодо "пол-".
Шляхетському гніту, національним і віросповідним утискам українців, їх ополяченню та окатоличенню тоді успішно протистояли православні братства. Показово, що найстарішим і найвпливовішим з них, сторожею українства було Львівське братство.
І от в його статуті (1586 р.) натрапляємо на таке положення: "и повинен кождый братъ в чотыри недѣли полгроша дати до скринки братской".
Доречно в цьому розрізі згадати й відомого письменника, богослова, церковного та громадського діяча, православного ченця Івана Вишенського (близько 1550 — після 1621), котрий походив зі Львівщини. То був яскравий викривач польсько-католицького мракобісся та беззаконня, послідовний борець проти кріпосників і, що не менш важливо, проти духовного кріпацтва.
У його творах теж простежується написання "пол" з іншими словами без прогалини:
— "Вы их пота мѣшки полны грошми золотыми, талярми, полталярки, орты, чɛтвɛртаки и потройными напыхаɛтɛ..." («Писаніɛ к ѹтѣкшим ωт православной вѣры ɛпископамъ", 1598 р.);
— "Кто вдовица нищетою — двѣ лɛптɛ, шɛлюгъ, полгроша" («Позорищɛ мыслɛнноɛ", 1615—1616 рр.).
Якби закономірно не наспіла для "злипання" з "пів" пора,
не виникло б ніколи "півтора"
Тобто в ході розвитку писемності поступово утверджувалося злиття "полъ" («пол") з іменником і числівником в одне слово. І стосувалося це як називного, так і родового відмінків, свідченням чого можуть слугувати такі джерела:
1) "полбарила" (Книга Луцького гродського суду, 1571 р.); "полвару" (Книга Луцького гродського суду, 1630 р.); "полдолони"; "ползолотого" (лист гетьмана Івана Самойловича до охочекомонного полковника Іллі Новицького, 1686 р.); "ползолотыхъ" (оборонний універсал київського полковника Павла Яненка, 1657 р.); "полкварти" (Іван Ленкевич, "Книжицѧ длѧ господарства", 1778 р.); "полкопи" (Літопис Самовидця, XVII—XVIII ст.; приписи Бориспільського міського уряду, ХVІІ ст.); "полмаɛтности"; "полмилі" (лист писарів А. Васильовича та О. Турянського, 1689 р.); "полмлына" (купча, Вороніж, 1683 р.); "полночи" (Густинський літопис, 1670 р.; "Дневные записки" генерального підскарбія Якова Марковича, 1717—1764 рр.); "полосмдесять" (купча, Стародуб, 1699 р.); "полроку" (Луцька замкова книга 1560—1561 рр. / Підготували В. М. Мойсієнко, В. В. Поліщук; універсал-привілей полковника Романа Ракушки-Романовського, 1664 р.); "полталяра" (лист Лук'яна Василевича до полковника Іллі Новицького, 1693 р.); "полтрети" (купча, Мглин, 1695 р.), "полчверти" (І. Ленкевич, "Книжицѧ…");
2) "полгрошъ", "полдесть", "полмысокъ", "полталяръ"...
Крім того, у Словнику староукраїнської мови XIV—XV ст. (1977—1978), укладеному під керівництвом Лукії Гумецької, можна виявити ще й такі утворення, які є наслідком "злипання" докупи "полъ" («пол") з числівниками: "полъвтора", "полсɛдманацать", "полсɛмадɛсѧтъ", "полтрɛти", "полтрɛтьядъцать", "полчɛтвɛрта ста", "полшɛста ста", "полъдьвѧностацать", "полъчɛтвɛрты". Отже, якби "полъ" («пол") не почали писати разом з наступним словом, то ніколи б не утворилися числівники "півтора", "півтораста" й "півтори".
Зокрема, перший з них пройшов такий шлях: полъ втора («один і половина другого", "один з половиною") → полъвтора → полвтора → полтора → півтора.
У руській мові "пів" сукупно — звичка не чужинська,
тому її й успадкувала мова українська
Як бачимо, у староукраїнській мові слово "полъ" («пол") утратило самостійність, і поступово утвердилося його написання разом з наступними словами. Тож не було нічого дивного в тому, що відповідний звичай успадкувала й мова новоукраїнська.
У ній так само не могло йтися про відрубність утворення "пів" (видозміни "пол"). Воно стало початковою паростю складних слів, що притаманно усіченим основам.
Приєднувати "пів" до іменника (у родовому відмінку також) повелося ще з часів Івана Котляревського, тобто відтоді, як сучасна українська мова заговорила про себе на повен голос. Зокрема, в "Енеїді" надибуємо:
— "Хіба півкопи і забув?";
— "З кишені вийнявши півкіпки";
— "Поки не випив півквартівки";
— "Утер трохи не з піввідерка";
— "І не сказавши ні півслова";
— "Гуляли часто до півночі";
— "Взяв півалтина за труди";
— "Льняної пряжі три півмітки";
— "А ус в півлокоть би тирчав";
— "Іще там єсть до півдесятка".
Та й Тарасові Шевченку не западала в голову думка гратися з "пів". Писав "півбубличка" («Наймичка"), "півдинарія" («Во Іудеї во дні они"), "півдулі" (комедія "Сон"), "півкопи" (поема "Марія"), "півночі" («Ой чого ти почорніло…"), "півроку" («Катерина") тощо.
"Пів" купно — в словарі Грінченка,
так само — у Білецького-Носенка,
у Кримського з Єфремовим, також і в Огієнка
Зрештою зазначене відображення на письмі стало узвичаєним. Про це, зокрема, свідчать такі джерела:
1. "Словарь малороссійскаго, или юго-восточнорусскаго языка" (1838—1843 рр.) Павла Білецького-Носенка: "пивзолотого"; "пивкопы грошей"; "пивкопы хлиба"; "пивталяра".
2. "Словарь Малороссійскихъ идіомовъ" (1860—1861 рр.) Миколи Закревського : "Пивлоктя, Повлоктя — мѣра, менѣе поларшина".
3. "Украінські приказки, прислівъя и таке инше" (1864 р.) Матвія Номиса: "Я коза ярая, півбока драная, півбока луплена"; "Один син — не син, два сини — півсина, три сини — ото тільки син"; "Півкорця ззість, а мірки не довезе"; "півсотні"; "півчоловіка".
4. "Словниця украінськоі (або Юговоі-Руськоі) мови" (1873 р.) Фортуната Піскунова: "Півкопи — 1/4 рубля (25 к.), если считаются деньги, и 30 штукъ, если считаются предметы, напр. снопы, колья, доски, колоды и т. п.".
5. "Опыт русско-украинскаго словаря" (1874 р.) Михайла Левченка: "Полгода — півроку".
6. "Малороссійско-червонорусскій словарь живаго и актоваго языка" (1882 р.) Фортуната Піскунова : "Півліктя — мѣра длины менѣе полъ аршина"; "півроку — полъ-года"; "півсніпка — полуснопъ".
7. "Русско-Малороссійскій словарь" (1897—1899 рр.) Євгена Тимченка: "Полгода — пивроку"; "полдести — пивлибры"; "полтина — пиврубля, пивкарбованця"; "полуведро — пиввидра"; "полуполтинникъ — пивкопы"; "полуснопъ — пивснипка"; "полусуточный — що пивдобы тривайе"; "полутонный — що зъ пивтону складайе ся"; "полфунта — пивхунта"; "полцыпленка — пивкурчаты"; "полчаса — пивгодыны".
8. "Словарь української мови" (1907—1909 рр.) Бориса Грінченка: "Пів. Полъ, половина. Употребляется только въ соединеніи съ другими словами"; "півбока"; "півслова"; "півстада".
9. "Словник украінсько-московський" (1917 р.) Віктора Дубровського: "Піввідра — полуведро"; "півгодини — полчаса"; "півкопи — тридцять штукъ ч. л.; двадцать пять коп."; "півмісяця — полумѣсяцъ"; "півсніпка — полуснопъ"; "півхунта — полфунта".
10. "Російсько-український словник" (1918 р.) Сергія Іваницького та Федора Шумлянського: "Полгода, полугода — півроку"; "полуоборотъ — півповорота"; "полуполтинникъ — півкопи"; "полуснопъ — півсніпка"; "полусотня — півсотні, півсотка; півсотня"; "полустишіе — піввірша"; "полуштофъ — півкварти; півквартівка"; "полфунта — півфунта"; "полчаса — півгодини".
11. "Словник московсько-український" (1918 р.) Віктора Дубровського: "Полгода — півроку"; "полдести — півлібри"; "полушка — півшага"; "полфунта — півхунта"; "полчаса — півгодини".
12. Український стилістичний словник (1924 р.) Івана Огієнка: "Пів пишеться разом зо словом, до якого відноситься: піваршина, півдня, північ, півроку, півяблока, півтретя".
13. Російсько-український словник (1924—1933 рр.) Агафангела Кримського та Сергія Єфремова: "I. Пол — 1) пів (только в соед. с друг. словами)"; "на піваркуша"; "півбіди"; "піввідра"; "піввійська"; "півгода"; "півгодини"; "півгоря"; "півкарбованця"; "півкватирки"; "півкопи"; "на півкрила"; "півнеба"; "півроку"; "півсотні".
14. "Російсько-український словник" (1930 р.) Овсія Ізюмова: "Полгода — півроку"; "полушка — півшага"; "полчаса — півгодини"; "четвертак — півгривні".
Є внутрішня природа українського письма —
зробити тінь польщизни з нього силяться дарма
Водночас хочу звернути увагу на явні грубі та свідомі спотворення, допущені в словнику Б. Грінченка, на користь подання "пів" окремо. Наприклад, у вищенаведених мною витинках із "Українських приказок..." М. Номиса натрапляємо на "півбока", "півсина" та "півкорця". Тим часом у Грінченковому словнику ті самі приклади наведено з прогалинами після "пів".
Ті, хто це вчинив, не могли не знати, як насправді було написано в М. Номиса, а також змісту настанови самого Б. Грінченка про "пів" («уживається тільки в поєднанні з іншими словами"). Тому мета викривлень зрозуміла, але поки що нез'ясованими залишаються імена тих, хто зробив підміну.
Та хай там як, а написання "пів" сукупно освячене віками. Щоб дати цьому обрубку право жити самостійним життям, треба не відчувати духу української мови, нічого не тямити в закономірностях і єдності її правил.
Наша барвиста й солодкозвучна пройшла свій шлях розвитку та становлення, тому настанови, які йдуть урозріз із внутрішньою природою її письма, ніколи не приживуться, обов'язково будуть відкинуті. Це сповна стосується й притягнутої за вуха вимоги ставити прогалину між "пів" та іменником у родовому відмінку.
Та й узагалі встругнути таке могли тільки ті, кому начхати на гул століть загалом і засади правопису зокрема, для кого головне — щоб було не так, як у московитів. От тільки недоучкам і борцям із лжеросійськими вітряками не завадило б з'ясувати: а чи часом не українці тих московитів саме так писати навчили?
Тому нехай лукаві душі, котрі відпрацьовують срібняки, навіть не сподіваються: наслідування польщизни не пройде. Природні носії української мови не дозволять зробити з неї бліду тінь "єнзика".
Польські підневільні впливи віджили своє ще раніше за російські. Сьогодні як перші, так і другі чужі для нас і неприйнятні.
