До основоположних питань
Як розібратись, кулішівка
и́кальникам не підпірка
Віктор РАДІОНОВ, мовознавець
Одним з визначальних питань українського правопису, довкола яких у суспільстві нині точаться тривалі суперечки, є різновид и́кання — заміна «і» на початку низки слів буквою «и» (з відповідною вимовою): «икавка», «индик», «инший», «иржа», «иржати», «ирій», «ирод», «ич» і т. д. Три останні у 2019 р. навіть узаконили в обігу.
Утім, запит на и-слова зʼявився не на порожньому місці. Він став наслідком неспростованих небилиць про глибоку вкоріненість и́кання в рідній мові, а також цілеспрямованого впливу на громадську думку сповненими обурення розповідями про «вилучення початкового и у питомих та давно засвоєних словах» у радянські часи й закликами до «відновлення автентичної фонетичної системи української мови засобами правопису».
Уживані Москвою впродовж десятиліть заходи щодо зближення української мови з російською мали багато підтверджень, тому загал кінець кінцем визнав «доводи» вартими уваги, а клич після наполегливого промивання мізків знайшов розуміння в незміцнілих молодих душах. Та й домисли про и́кальну самобутність української мови для декого виявились аж надто привабливими.
Освіченість погана небораків підвела —
черпають и-слова не з того джерела
Безсоромних і затятих осіб, котрі працювали на замовлення й були неперебірливими в засобах для досягнення своєї аж ніяк не благородної мети, мали б вивести на чисту воду сумлінні, віддані найвищій меті своєї діяльності науковці. Проте таких як тоді, так і згодом не знайшлося.
Велевчені мужі більше переймалися не істиною, а «фонематичним статусом» голосного [и], додатковим свідченням чого нібито могло слугувати «и» на початку низки слів. Але для гарно освіченої людини притягнутість за вуха постановки питання таким чином більш ніж очевидна.
Як відомо, в українській мові окремішність звука [и], його відмінність від [і] підтверджується навіть на смислорозрізнювальному рівні: дим — дім, кит — кіт, лис — ліс, привид — привід; дружний — дружній; ятрити — ятріти... Цього вже цілком достатньо для визнання [и] самостійною одиницею.
Справжні подвижники науки перебувають у постійному пошуку, уміють ставити під сумнів погляди навіть загальновизнаних умів. Що ж до пристосуванців, то вони часто стають заручниками вузького бачення чи недопрацювань своїх попередників. Так трапилось і у випадку зі сміховинним непорозумінням у вигляді и́кання.
Словар української мови (1907—1909 рр.), укладений Борисом Грінченком, рясніє відповідними прикладами, але то окрема розмова, яку доречно відкласти. Поки що спрямуємо свій погляд на кулішівку.
Річ у тім, що джерелами, з яких и́кальники черпають своє натхнення, часто-густо слугують прочитані на сучасний лад твори, надруковані в ХІХ ст. з використанням підходів до передачі мови на письмі, які опрацював і застосував у виданнях «Записки о Южной Руси» (1856 р.) і «Граматка» (1857 р.), а також у часописі «Основа» (1861—1862 рр.) Пантелеймон Куліш. У тих джерелах і можна виявити слова, що починаються з «и». Ну а позверхні знання стають причиною того, що небораки цей писемний знак ототожнюють з «и» нинішньої української абетки (з відповідним прочитанням), унаслідок чого й потрапляють у пастку.
Назву вам винуватців без вагань —
ідеться про володарів учених звань
От тільки вина за кричущу помилку ототожнення, допущену легковірними шукачами підтверджень притаманності нашій соловʼїній и́кання, як і загалом за и́кальні завихрення в їхніх головах, значною мірою падає на володарів наукових ступенів і вчених звань. Саме їм варто поставити на карб хибні висновки, а також неретельність у дослідженні та погане висвітлення предмета, закономірністю чого стало проминання важливих особливостей кулішівки.
Їй свої розвідки присвятило чимало вчених. На мою думку, найбільш докладно питання розкрили Степан Бевзенко («Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови", 1991 р.), Василь Німчук («Історія українського правопису: XVI—XX століття", 2004 р.) та Григорій Півторак («Українська мова: Енциклопедія", 2004 р.). Однак і вони виявилися не на висоті.
Кулішівку називають фонетичним правописом. Це означає, що написання слів завжди повинне відповідати їх прочитанню. Як наслідок, буква "е" кожного разу мала б позначати звук [е], "и" — [и], а "і" — [і].
Проте в дітищі П. Куліша на перелічені письмена настанова "одна буква — один і той самий звук" не поширюється. Залежно від місцеположення в слові друкований знак "е" в кулішівці читається чи то як [е], чи то як [йе], "и" — чи то як [и], чи то як [і], а "і" — як [і] або [йі].
Про вказані тонкощі прочитання "е" та "і" розповіли В. Німчук, Г. Півторак та їхні наступники. Проте ніхто так і не звернув уваги на нецілковиту співвіднесеність у зазначеному правописному укладі букви "и" та звука [и], тоді як це дуже важлива подробиця для підтвердження чи непідтвердження и́кання.
Визначальним же для викривленого відтворення "и" став помилковий умовивід С. Бевзенка: "Найбільшим досягненням правопису журналу "Основа" було усталення вживання літер і, и для передачі звуків української мови [і], [и] будь-якого походження". На жаль, такий погляд у свідомості багатьох утвердився як безсумнівна правда.
Його часто повторювали, ним повсякчас керувалися. І ніхто не завдав собі клопоту вникнути в суть.
Як наслідок, небездоганним розʼясненням відзначився й Г. Півторак: "Усувалася з абетки літера ы, а замість неї і на позначення звука и писалася літера и". Можемо говорити про явне недопрацювання, прогалину в дослідженні, оскільки "и" писалась і на позначення [і].
Те саме можна сказати і про твердження В. Німчука стосовно плоду праці П. Куліша: "Для специфічного передньо-середнього українського голосного він вибрав букву и". Ще раз наголошу: призначення "и" тільки цим не обмежувалося.
"Граматики" Смотрицького освітнє діло
й над Кулішевою "Граматкою" тяжіло
На те були свої причини. Насамперед потрібно згадати, що українська мова належить до старописемних. Тому діячам ХІХ ст., які опрацьовували свої підходи до відтворення її буквами, було від чого відштовхуватися.
Зокрема, вони слідували в руслі правил, викладених ще видатним українським мовознавцем Мелетієм Смотрицьким у його знаменитому труді "Грамма́тіки Славє́нскиѧ пра́вилноє Cv́нтаґма" («Граматики слов'янської правильний устрій"), що побачив світ 1619 р. Настанови вченого щодо вживання букв "ы", "и" та "ї" (використовуваної тоді замість "і") зводилися до такого:
1. "Ы вначалѣ рєчєнїѧ нє полагає(т)ся" ("“Ы" на початку слова [писати] не належить").
2. "З "и" починати слова й закінчувати, і в усіх словах, склад яких починається з приголосного, належить [писати] "и"".
3. "З "ї" ні починати слів, ні закінчувати (хіба що слова сторонні...), але [писати] в усякому слові, де припрягається склад, що починається з голосного".
До появи Кулішевого підручника "Граматка" ці настанови діяли майже два з половиною століття, тому тяжіли і над ним. Відступ від наведених приписів був зумовлений лише тим, що просвітитель вилучив з абетки букви "ѣ" та "ы".
Такий крок привів до розширення використання відповідно знаків "і" та "и". Ось як про це було сказано:
— "Букви Ѣ у насъ у мові не чутно, а на місто іі вимовляетця І";
— "Буква Ы въ нашій мові лишня, бо въ насъ не говорять такъ твердо, якъ Московські люде, ты, вы, мы, або столы, бабы, а мякше; тимъ и доволі зъ насъ букви И для всякого такого слова, якъ криниця, каплиця, и доволі букви І для всякого такого слова, якъ жінка, сіно".
У цих двох реченнях упадає в око написання займенника "іі" та сполучника "и". Перший читається як [йійі] («її"), другий — як [і] («і"). Водночас усунення букви "ы" аж ніяк не означало зміну вимови слів з початковим "и".
Те и́кання непевне, наче плавні,
і посилання на відомі твори безпідставні
У розрізі порушеного питання нас цікавитимуть у "Граматці" виражальні засоби, які починаються з "і" або з "и":
1) "Іудине", "Іисусъ", "Іаковъ", "Іосифъ", "въ Іерусалимі" (написання згідно з правилом М. Смотрицького: "і" вжито перед голосними та на початку іншомовних слів; озвучується як [і]);
2) "імъ", "іхъ", "ідьте" («і" вимовляється як "ї" [йі]: їм, їх, їдьте);
3) "иноязичниі слова", "иногді", "изойшли злиі невзгодини", "изпід кормиги Лядськоі", "иззивать", "инші", "ище", "изозвавъ", "ийшли", "Бога истинного", "искра", "Израіля", "въ идольскую тьму", "Ирода", "история", "Исаакъ" (відповідно до правила М. Смотрицького: "и" може вживатися на початку, а також у середині і в кінці слів після приголосних; початкове "и" читається як [і], у решті випадків — як [и]: іноязичнії, іногді, ізойшли, із-під, іззивать, інші, іще, ізозвав, ійшли, істинного, іскра, Ізраїля, ідольскую, Ірода, історія, Ісаак).
Якби ж П. Куліш вищенаведені слова подав з "і", то їх, усупереч усталеному вимовлянню, як і "імъ", "іхъ", "ідьте", належало б відтворювати з йотацією: [йінойазичн'ійі], [йіногд'і], [йізойшли], [йізпʼід], [йіззиват"], [йіншʼі], [йішче], [йізозвав], [йійшли], [йістинного], [йіскра], [йізрайіл'а], [йідол'скуйу], [йірода], [йісторʼійа], [йісаак]). Це було б цілковитим безглуздям.
Отже, як наголошувалося вище, П. Куліш сповна так і не вирішив питання повної співвіднесеності букв і звуків "и" / [и] та "і" / [і]. Зокрема, "і" після приголосних відповідало [і], а на початку слів перед голосними та в усіх інших випадках після голосних — [йі].
Тим часом "и" у складах після букв на позначення приголосних належало читати як [и]. Натомість на початку слів "и" відображало [і]. Тож и́кальне озвучення таких мовних одиниць хибне у своїй основі.
Саме тому й посилання на и-слова у творах українських письменників ХІХ ст. як на підтвердження поширеності и́кання в рідній мові безпідставні, адже зазвичай маються на увазі твори, в яких використано кулішівку, про що беззаперечно свідчать роки появи книжок. Серед відповідних речень, наприклад, згадують:
1) "Инший на ярмалокъ брався, инший у гай по кіллє, инший зъ пашнею до млина" (роман П. Куліша "Чорна рада", видання 1857 р.);
2) "Посипъ индикамъ, гусямъ дай" («Кобзар" Тараса Шевченка, що побачив світ 1860 р.);
3) "Може, инший и не стерпить" (повість Григорія Квітки-Основ'яненка "Добре роби, добре й буде", надрукована 1861 р.);
4) "Гуси, гуси білі // Въ ирій полетіли…" («Кобзар" Т. Шевченка випуску 1867 р.);
5) "Бреше иродів син!" (комедія Михайла Старицького "Різдвяна ніч", вийшла друком 1874 р.).
Підкреслені слова слід читати: [інший], [індикам], [ір'ій], [ірод'ів]. При написанні цих одиниць кулішівкою через "і" їх належало б проговорювати з йотацією: [йінший], [йіндикам], [йір'ій], [йірод'ів].
Щоб не спіткала и́кальна вас доля невесела,
старанно слід вивчати незамулені джерела
У книзі непроминального значення "Украінські приказки, прислівъя и таке инше. Збірники О. В. Марковича и других" (1864 р.), упорядкованій Матвієм Номисом, застосовано поліпшену кулішівку (буква "ъ" не ставилася в кінці слів). В її назві прочитуємо: "...і таке інше", а не "...и таке инше". Якби ж було написано "і таке інше", то це читалося б як "ї таке їнше".
Тут також багато прикладів з початковим "и", що позначало звук [і]:
— "Що вільно панові, то не вільно Иванові";
— "Жінка Ивася боялася, під припечок сховалася";
— "Иволга, иволга! свиню ссала, порося вкрала!";
— "Игумену діло, а братіі зась";
— "Не хвались, як идеш в поле, а хвались, як идеш з поля";
— "Прийшов Петро — вирвав листок; прийшов Илля — вирвав и два...";
— "Наперед невода риб не имати";
— "Був колись дворянин, та чорт имъя перемінив";
— "Дяче, не буде иначе";
— "Индик хоч не співа, та багацько дума";
— "Єсть в Хилка, рогатина, та не для кого иного";
— "Инколи густо та пусто, а инколи рідко та мітко";
— "Все може нагородитися: ино страх ніколи";
— "Иноді так хвалять, а иноді — ганять";
— "Инший молод годами, та старий літами";
— "Иродове кодло";
— "Не утнеш, Аврааме, Исаака, бо порох замок!";
— "З малоі искри великий огонь";
— "Ит, добродію, такі будинки та для нас!";
— "Як ити в рай, так и дров дбай; а як у пекло, так и так тепло";
— "Ич — мов теєся під лопушком!"
Як бачимо, тут мало не всі наші "старі знайомі" з и́кальної сотні. Тільки з "Іваном", "Ісааком", "іволгою", "іграшкою", "ігуменом", "Іллею", "імʼям", "іскрою" та деякими дієсловами якось некрасиво вийшло: хто ж при ясному розумі та тверезій думці навіть серед и́кальників записав би їх до свого реєстру?
Не обійшлося без кулішівки й у такому примітному виданні, як "Словниця Украінськоі (або Юговоі-Руськоі) мови" (1873 р.) Фортуната Піскунова, де до наших виражальних засобів подано московські відповідники. Тут знаходимо:
1) "іда — ѣда", "іхати — ѣхать", "іжакъ — ёжъ";
2) "инчий — иной", "индикъ — индюкъ", "инколи — иногда", "инослівъ — аллегорія, иносказаніе", "истикъ".
Ще одна книга тих часів, варта уваги, — "Опыт русско-украинскаго словаря" (1874 р.) Михайла Левченка. У ній використано кулішівку, видозмінену Павлом Житецьким і Костянтином Михальчуком. Зосібна, крім того, що перестав уживатися "ъ" наприкінці слів, зʼявилася буква "ї", що зменшило кількість одиниць із початковим "і". Тому бачимо такі пари:
1) "ежъ — їжак", "закуски — заїдки", "залечивать (рану) — гоїти", "накуралесить — наброїти", "ѣда — їда, їжа, їдло", "ѣзда — їзда", "ѣсть — їсти";
2) "игрушка — играшка", "измѣнять... (передѣлывать по своему) — иначити", "изрѣдка — ...инколи", "изуродовать — изнівечити", "иконы — икони", "икотка — икавка", "иначе (инымъ образомъ) — инше, инакше", "индѣйка — индичка", "иногда — ...иноді, инколи", "иной — инчий, инший, инкотрий";
3) серед імен: "Евтихій — Івтух (І произносится какъ йі)", "Игнатій — Игнат, Гнат", "Илія — Илля, Илько", "Ипполитъ — Иполит", "Іоаннъ — Иван, Ивась, Ивашко", "Іосифъ — Осип, Іосип (Іо какъ ё)", "Евгенія — Івга".
Наведені приклади переконливо доводять: і в удосконаленій кулішівці буквою "и" на початку слова передавався нейотований голосний звук [і]. Отже, якщо "Иванъ", "Игнатъ", "Иполитъ", "Исаакъ", "играшка", "идол", "иззивати", "икона", "искра", "истикъ", "истина", "история", "ище" в кулішівці — це те саме, що "Іван", "Ігнат", "Іполит", "Ісаак", "іграшка", "ідол", "іззивати", "ікона", "іскра", "істик", "істина", "історія", "іще" за нинішнім правописом, то й наступні слова з початковою "и" («икавка", "инший", "индикъ", "иродъ" тощо) не є та не можуть бути зразками и́кання.
Таким чином, усе зводиться до сумлінності та всебічності дослідження. І тоді стає очевидним: кулішівка — це аж ніяк не ті закономірності письма, які можуть стати опорою для пошуків надуманого "питомого початкового [и]" в українських словах. Та й узагалі всебічне вивчення нашої багатющої художньої спадщини, записів усної народної творчості дає дедалі більше підстав для висновку, що и́кання — це наслідок неглибоких знань і видіння затуманеного розуму.
Євген Желехівський, котрий пішов шляхом подальшого розвитку кулішівки, чудово знав про її особливості. Тому задля уникнення непорозумінь у своєму Малорусько-німецькому словарі наголосив, що "и... на початку слова = i". Проте це вже предмет для іншої розвідки.
