Висвітлення різноманітних питань української мови, що потребують роз'яснень, — новий для «Главкому» напрям роботи, який варто було б усіляко вітати. Проте є одне дуже суттєве «але». Це надзвичайно відповідальна справа, щоб її можна було довірити будь-кому, а тим більше особі низького рівня освіченості та вискочці недоброї слави.
Відверто дивує: чому вибір припав саме на Ольгу Васильєву? Вона вже встигла розсваритися як з дуже багатьма справжніми шанувальниками та знавцями рідної мови, так і з впливовою науковою спільнотою.
Зашкарублість мислення, невміння чи просто нездатність сприймати доводи, нетерпимість до слушних зауважень та й узагалі до іншої думки, неповага до співрозмовників, безпідставне відкидання напрацювань мовознавців попередніх поколінь, злоба на тих, хто вказував на помилки, таврування незгодних образливими слівцями, крутійство та негребування політичною закваскою в мовних питаннях, намагання підігнати українську мову під свій феміністичний копил — ось далеко не повний перелік вад цієї особи.
Правила нашої мови, засади культури мовлення напрацьовувалися десятиліттями. І коли галасливі неуки грубо й зухвало підважують і відкидають усталені правила, підмінюють їх безглуздими лженововведеннями — це викликає закономірні несприйняття, опір і відторгнення.
Мова — дуже тонка річ. Тому давати роз'яснення в галузі мовознавства та поради щодо слововживання, тлумачити складні правила може якщо не загальновизнаний науковець, то принаймні людина гарного вишколу. «Редакторка» О. Васильєва до таких у жодному разі не належить.
Вона при будь-якій нагоді полюбляє козиряти здобутим в університеті дипломом словесника, але це, на жаль, аж ніяк не запорука високих знань. Тому будьте певні: мовознавча спільнота зможе поставити на місце зарозумілу й задерикувату вискочку та провідника войовничого феміністичного невігластва.
Далі зверну увагу на різноманітні помилки, яких припустилася любителька повчати інших, хоча й не має до того хисту.
1. «Філологиня».
У жодному поважному словнику ви не зустрінете цього покруча, породженого з порушенням закономірностей словотвору української мови, які полягають у чергуванні «г» із «ж»: берег — бережина, довгий — довжина, друг — дружина, крига — крижина, сніг — сніжинка.
Крім того, «витіснення давніх суфіксів -ини, -иня відбулося в українській мові ще в XVI ст.» (Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови: Нариси із словозміни та словотвору. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1960).
2. «Літературна редакторка».
Хибний утвір.
«Відсутні відповідники жіночого роду у всіх складених назв посад, звань: головний бухгалтер, змінний майстер, молодший державний інспектор, старший викладач, провідний технолог, гід-перекладач, статист-дослідник тощо» (Волкотруб Г. Й. Стилістика ділової мови: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2002).
3. «Розбирати тонкощі української лексики».
Лексико-семантична помилка. Безумовно, лексика нашої мови має свої тонкощі, й у них потрібно розбиратися / розібратися. А розбирати / розібрати ви зможете те, що має складові частини (навіть тоді, коли йдеться про умоглядні поняття).
Розбирати — це також досліджувати, вникаючи в подробиці. І які ж подробиці припустимі в тонкощах?
Натомість тонкощі лексики потребують того, щоб їх відчували / відчули. Та от біда: із цим у «редакторки» далеко не все гаразд. Тому це явно не та особа, яка спроможна навчати / навчити тих самих тонкощів лексики, адже сама ними не оволоділа.
Тим часом їх не завадить вивчати / вивчити, відкривати / відкрити, досліджувати / дослідити, засвоювати / засвоїти, зауважувати (завважувати) / зауважити (завважити), знати, обговорювати / обговорити, опановувати / опанувати, освоювати / освоїти, осягати / осягнути розумом, пізнавати / пізнати, помічати / помітити, пояснювати / пояснити, розглядати / розглянути, розкривати / розкрити, розрізняти / розрізнити, розуміти / зрозуміти...
Водночас лексику української мови можна ще й відкривати / відкрити, засвоювати / засвоїти, опановувати / опанувати, освоювати / освоїти, пізнавати / пізнати, розкривати / розкрити в усіх тонкощах.
Крім того, у тонкощі лексики можна вникати / вникнути, заглиблюватися / заглибитися, посвячувати / посвятити, удаватися (вдаватися) / удатися (вдатися), утаємничувати / утаємничити...
Про тонкощі лексики годилося б розказувати / розказати, розповідати / розповісти й тим самим приділяти / приділити їм увагу.
Не заборонено й копатися / покопатися в тих тонкощах. Не зайвим буде й орієнтуватися в них, як і розбиратися / розібратися.
А що заважає звертати / звернути увагу, знатися, зосереджувати / зосередити увагу, зосереджуватися / зосередитися, розумітися на тонкощах лексики?
Як бачимо, вибір для висловлення думки широкий, але «редакторка» втрапила чомусь не в ті двері.
4. «Мовознавиця».
Щоб могло виникнути таке слово, спершу мала б з'явитись одиниця «знавиця» (подібно до «знавець» → «мовознавець», «правознавець»), якої в українській мові немає.
Слово породжено з порушенням засад правопису 2019 р., який у народі недарма охрестили кривописом. Згідно з п. 4 його § 32 іменники на означення осіб жіночої статі утворюємо від відповідних іменників чоловічого роду; «суфікс -иц-(-я) приєднуємо до основ на -ник та -ень». Тим часом одиниця «мовознавець», похідною від якої стала одиниця «мовознавиця», не має ні основи на -ник, ні основи на -ень.
«Іменники чоловічого роду з другою частиною -знавець не мають таких фонетичних бар'єрів. Здавалось би, легко можна утворити мовознавець — мовознавка. Але іменники жіночого роду від них не творяться» (Недбайло Л. І. Утворення іменників жіночого роду — назв осіб за професією).
5. «В англійській мові [h] — це саме глотковий звук, як і [г] в українській. Тільки в українській це дзвінкий щілинний, а в англійській — глухий щілинний. Тобто саме [г] найближчий до [h] за місцем і способом творення».
По-перше, це думки не самої «редакторки», а Георгія (Єгора) Подкользіна, на якого вона чомусь не вважала за потрібне послатися.
По-друге, усі ці притягнуті за вуха міркування не мають ніякого значення для прикладної площини. Звуки людина розпізнає на слух, тобто вухом, а не ротовою порожниною.
Отже, важить те, як звук чується, а не його місце творення. Останнє може бути різним, а звучання — майже однаковим (близьким, подібним).
Водночас однією з основних ознак розрізнення приголосних в українській мові є дзвінкість / глухість. Українець ніколи сплутає таких слів: бар — пар; віра — фіра; гол — хол; гура — хура, гусити — хусити; ґава — кава, ґлей — клей, ґуля — куля; двір — твір, дур — тур; жила — шила; зірка — сірка...
В англійській мові [h] — глухий приголосний, тому й передавати його потрібно подібним глухим звуком, тобто українським [х]. А підміна глухого приголосного дзвінким є хибною та неприйнятною.
6. «Гарасмент», «гейтер», «лайфгак».
Безпідставне ось таке гекання. Упродовж десятиліть (якщо не століть) англійські запозичення з "h" українська мова засвоювала саме з «х»: ноу-хау, секонд-хенд, ситх, хаб, хавбек, хакер, хард (хард-боп, хард-рок), хартленд, хаскі, хеві-метал, хедлайнер, хескер, хіпі, хіп-твіст, хіп-хоп, хіт (хіт-парад), хобі, ховер, хокей, хол (мюзик-хол), холдинг, хопер, хоспіс, хостел, хостинг, хот-дог, хуліган; Айдахо, Анахайм, Оклахома, Х'юстон; Хаббард, Хаггард, Хемінгуей, Херріот, Холмс...
Це знайшло своє відображення й у правописах:
1) 1946 і 1960 рр.: «В окремих словах (особливо англійського походження) h передається буквою х» (§ 91);
2) 1990 і 1993 рр.: «В окремих словах англійського походження h передається літерою х» (§ 87).
Такий підхід залишив слід навіть у кривописі: «Звук [h] передаємо переважно буквою г <...>. За традицією в окремих словах, запозичених з європейських та деяких східних мов, [h] і фонетично близькі до нього звуки передаємо буквою х» (п. 4 § 122).
Зверніть увагу: говориться про «переважно», а це не те саме, що «завжди». Далі йдеться про винятки: «[h] і фонетично близькі до нього звуки передаємо буквою х». Де тут хоч півслова сказано про «місце і спосіб творення»? Наголос зроблено на фонетичній близькості, тобто на звучанні.
7. «Наша мова більш тверда, ніж мʼяка».
По-перше, не наша мова, а вимова приголосних звуків у ній. По-друге, частіше тверда, а не мʼяка. Частіше тверда, а не «більш тверда».
Слово «більш» в українській мові використовується для утворення складеної форми вищого ступеня порівняння прикметників. Тобто «більш твердий» — це те саме, що «твердіший» (проста форма вищого ступеня порівняння прикметника).
Коли підставимо друге замість першого, яскраво виразиться безглуздість написаного О. Васильєвою: «Наша мова твердіша, ніж мʼяка (мʼякіша?)». Із чим нашу мову зіставляє ця особа?
Як бачимо, у «редакторки» в коротенькому реченні відразу дві помилки.
8. «Сьогодні борються з фемінітивами тільки маргінали й маргіналки».
Приклад пересмикування та таврування інакодумців, дуже далека від правди заява. Насправді ж маргінали, невдахи та невігласи творять і всюди ліплять оті безглузді так звані фемінітиви.
Невігласа (чи «невігласиню» — відповідно до самою ж О. Васильєвою нав'язуваних «правил») відразу видає неоковирне поєднання слів на основі сурядного зв'язку: «маргінали й маргіналки». Проте із цього приводу є чіткі настанови відомих мовознавців:
1) «Віддають перевагу іменникам чоловічого роду і тоді, коли треба назвати групу осіб чоловічої і жіночої статі, що мають спільну професію, займають однакові посади (і це підкреслюється): „Делегати і гості з'їзду бурхливою овацією зустріли привітання героїчних захисників...“ (газ.)» (Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови. — Вид. 3-тє, доповнене і перероблене. — К.: Вища школа, 1987);
2) «На позначення груп осіб чоловічої та жіночої статі, що мають спільну професію, вид заняття тощо, уживають іменник чоловічого роду: Шановні студенти! А не: Шановні студентки і студенти!» (Капелюшний А. О. Практична стилістика української мови: Навчальний посібник. — Вид. 2-ге, перероблене. — Львів: ПАЮ, 2007; Українська мова. Морфологія. Теоретичний блок: навч. посіб. для студентів 1 курсу, які навчаються за напрямом підготовки 6.020303 — Філологія (кредит.-модул. система) / Авт.-упоряд. Г. В. Купрікова. — Харків: НУА, 2015).
9. «Слово „членкиня“ сюди не підпадає».
Хибне дієслівне керування: «підпадати (куди?) сюди». Природний носій мови ніколи так не скаже. Здається, тут би й школяр не помилився.
Правильне дієслівне керування: падати / впасти, упасти (куди?) — підпадати / підпасти (під що?) або (чому?).
Бачимо чергове підтвердження того, що О. Васильєва позбавлена як глибоких знань, так і чуття мови. Коли ж нема в особи відповідних знань, не слід їй ставити посутніх запитань.
10. «Українською правильно „членка“».
Вище не раз було доведено: О. Васильєва — далеко не та представниця роду людського, котра може визначати, що українською правильно, а що ні. Тож і тепер — чергове пустослів'я.
Тим часом сувора до «редакторки» правда життя така: у жодному поважному словнику ви не знайдете жалюгідної та загалом непотрібної нашій мові одиниці «членка».
11. «Коли якесь видання їх (так званих фемінітивів. — В. Р.) не вживає — одразу оскандалюється».
От біда: немає в літературній українській мові дієслова недоконаного виду «оскандалюватися». Натомість є пара «скандалитися / оскандалитися». Перше дієслово виду недоконаного, друге — доконаного.
Отже, зовсім не «якесь видання», а «редакторка» вкотре оскандалилася.
12. «Краще вживати фемінітиви з маскулінативами: вчительки і вчителі, підприємці й підприємниці».
Див. вище п. 8 і не залишайте поза увагою усталені речі, на яких наголосили тонкі знавці слова Алла Коваль і Анатолій Капелюшний.
13. «Маскулінатив».
Ні в одному словнику ви не виявите такого іменника. Ті, хто бавиться з гендером, уживають слівце «маскулінітив».
14. «Щодо небінарних — дехто порівнює англійське „вони“ з українським шанобливим звертанням на „ви“ до однієї особи».
Жодне правило не зумовлює вживання тире в такому випадку.
15. «Кримці — це всі етноси, які мешкають у Криму: киримли, караїми, кримчаки, українці та інші».
Перед тим як щось написати, не завадило б поцікавитися тлумаченням. 20-томний Словник української мови дає відповідь: «КРИМЦІ, ів, мн. (одн. кримець, мця, ч.). 1. заст. Те саме, що Кримські татари. 2. Те саме, що кримчани».
Назва «кримці» щодо кримських татар використовувалася принаймні з ХVІ ст. Друге значення слова — вторинне. Про це свідчить і відсутність відповідного вживання його в такому значенні письменниками.
Показовим також є відсилання до начебто неправильного іменника «кримчани». Тобто основним для назви жителів Криму є слово «кримчани», «кримці» в цьому значенні — другорядне.
Ну а щодо того, якої назви немає в українській, то це «киримли». То кримськотатарське слово, яке нашій мові точно не потрібне.
Кримські татари себе називають «киримли», нас — «украінлер». Ми себе звемо «українці», їх — «кримці» або «кримські татари». У них немає слова «українці», тож у нас не повинно бути «киримли».
Ще одне зауваження: десь мешкати можуть люди, а етноси населяють ті чи інші землі, живуть, існують на них.
Це саме ті тонкощі лексики, яких не знає та не відчуває «редакторка» О. Васильєва.
16. «Мешканці Сум — не сумчани, а сумці або сумʼяни».
Сумнівну пораду запозичено в Олександра Пономарева, але без згадки про нього.
Що ж до самої думки, то вона явно помилкова. Отих дивних, неприродних «-м'ян» в українській мові ви ніде не знайдете. Тому «сумʼяни» — немилозвучне слово-спотикач.
Отже, затія із «сум'янами» приречена. Кострубате словечко не вкладається в загальний ряд.
Для відкидання назви «сумці» теж були вагомі причини. Річ у тім, що в такому разі наймення для чоловіків із Сум — «сумець», а для жінок — «сумка». Це викликало б різноманітні кпини, оскільки в уяві завжди поставала б торбина. Як наслідок, жінки бути «сумками» не побажали.
Якщо ж слухати горе-наставників і пустодзвонів, то вийде, що в Римі живуть чи то «римці», чи то «рим'яни», у Кодимі — «кодимці» чи «кодим'яни»; в Ізюмі — «ізюм'яни», у Пристромах — «пристром'яни»; на Колимі — «колим'яни», у Комі — «ком'яни», у М'янмі — «м'янмяни», у Палермо — «палерм'яни», у Пермі — «перм'яни»...
У 1994 р. побачив світ Словник відтопонімних прикметників і назв жителів України далеко не останнього представника мовознавчої науки Володимира Горпинича. Там жителі Сум іменуються сумчанами. Тобто є довідник, на який і слід спиратися, а не город городити та сіяти сум'яття.
Чому ж декому не йдеться? Усі ці викрутаси зі смішними «сумками» та немилозвучними «сумʼянами» спричинені зашкарублістю мислення та звичайною зашореністю: «Якщо в московитів так, то в нас обов'язково має бути інакше; нехай тупо й по-дурному, головне, що по-іншому». Утім, гарно освічена, сповнена національної гідності людина ніколи не піддаватиметься духу меншовартості та не братиме дурного в голову.
Задумайтесь над цими словами славетного мовознавця Івана Огієнка: «Без якоїсь настанови, як бути, мова позостається як череда без пастуха: кожен буде опиратися на свій смак і свої бажання, а це веде тільки до анархії в мові».
17. «Одесці — теж правильно (як черкасці)».
Це правильно лише в чиїйсь розбурханій уяві. Такі собі відсебеньки. Напевно, про одеситів чули всі.
18. «Київці теж можливе».
Можливе тільки у випадку, якщо йдеться про просторіччя. У літературній мові — «кияни».
19. «У словнику Грінченка є слово киянський — те ж саме, що київський. А якщо є пара „кияни / киянський“, тоді має бути й пара „київці / київський“».
Свого часу вищезгаданий Іван Огієнко зробив закид у бік Бориса Грінченка, що той вніс до свого словника багато «перекручених форм», яких «вживати в літературній мові безумовно не можна». Ну не творяться в ній прикметники на зразок: «киянський», «львів'янський», «харків'янський»…
Наступна думка «редакторки» не менш безглузда. Якщо нібито є пара «кияни / киянський», то чому в її баченні ще одна — «київці / київський», а не «київці / київцівський»? Адже прикметник «київський» утворено аж ніяк не від іменника «київці». А от слівце «київцівський» було б якраз упору для такого рівня розуміння мови.
Усе це зайвий раз доводить: неуцтву, відсебенькам і вигадкам не місце в науці про мову. Як і особам, котрі виходять на загал з такою несусвітністю.
20. «В українській мові „-чани“ теж утворюються, але тільки від тих назв населених пунктів, які мають суфікси -иць-, -ець-, -цьк-, -ц-, -ч-, -к: Вінниця — вінничани; Трускавець — трускавчани; Донецьк — донеччани; Чернівці — чернівчани; Гадяч — гадячани; Прилуки — прилучани».
Такого погляду дотримувався відомий дослідник питань мови Борис Антоненко-Давидович. Однак у ній лінійні закони часто-густо не діють. Отож є цілий ряд назв, які, м'яко кажучи, не вписуються у вузькі рамки:
Гнівань — гніванці та гніванчани;
Дубно — дубенці та дубенчани;
Ізюм — ізюмці та ізюмчани;
Кіцмань — кіцманчани;
Колима — колимчани;
Кострома — костромчани;
Крим — кримчани;
Пристроми — пристромчани;
Саки — сакчани;
Холм — холмчани.
Визначальна ознака — подібний словотвір. Оце і є впорядкованість. Тому в цьому ж ряду: Суми — сумчани.
Спитаєте: яка ж природа -ч- в усіх цих найменнях? А така сама, як і в словах «заводчани», «односельчани», «сільчани»... Допоміжний звук для уникнення неприємної вимови.
Подібне явище, але вже з -л- бачимо й у прикладах:
Бердичів — бердичівці й бердичівляни;
Кодима — кодимляни;
Рим — римляни;
Чоп — чопляни.
Словечко «чоп'яни» чи то не прижилося, чи то відразу було відкинуто. Видно, через співзвучність із прикметником на позначення людей напідпитку.
21. «Не можуть відповісти, чому „лейтенантка“ — це „зневажливо“, а „гувернантка“ — ні; чому „історикиня“ — „дурниця“, а „грекиня“ — ні».
Відповідь насправді є, і вона проста як двері: О. Васильєва не розуміє значень слів, не бачить різниці між ними. Гувернантка позначає жіночу особу за родом заняття; грекиня — за національністю, а лейтенант — це військове звання, а також людина, яка його має. Воно єдине для всіх, кому його присвоїли, незалежно від статі.
У цьому й полягає рівність у правах чоловіків і жінок. У війську ніяких «лейтенанток» немає і не може бути за визначенням.
Далі подаю зауваги відомих мовознавців:
1) «Деякі назви професій і звання існують лише у формі чоловічого роду» (Чак Є. Д. Чи правильно ми говоримо? — К.: Освіта, 1997);
2) «Багато іменників чоловічого роду, що є назвами осіб за професією, посадою, званням тощо, не мають паралельних форм жіночого роду» (Волкотруб Г. Й. Стилістика ділової мови);
3) «Виділяють кілька груп іменників, у морфологічній формі яких не закладене розмежування за статтю: <...> 3) назви осіб за військовими спеціальностями» (Мацюк З. О., Станкевич Н. І. Українська мова професійного спілкування: Навч. посібн. — К.: Каравела, 2005);
4) «Багато іменників чоловічого роду — назв за професією, званням, посадою тощо — не мають паралельних форм жіночого роду» (Українська мова. Морфологія / Авт.-упоряд. Г. В. Купрікова).
22. «Історикиня».
Ще раз нагадаю заувагу визначного українського мовознавця Степана Бевзенка: «Витіснення давніх суфіксів -ини, -иня відбулося в українській мові ще в XVI ст.».
Наступний довід — від провідного подвижника науки про мову теперішніх часів Максима Вакуленка: «У сучасній українській мові фонема /к/ перед суфіксом, який починається на „и“, переходить у /ч/: турок — турчин, сорока — Сорочинці, мамка — мамчина, рибка — рибчина, вовк — вовчиця, їжак — їжачиха... Це правило практично не має винятків. Оскільки слова на „-иня“ відносно рідкісні, тому вирішальну роль тут відіграє не етимологія суфікса і навіть не палаталізація задньоязикових, а фонетична і фонологічна подібність відповідних сучасних морфем. Тому фемінітиви на „-киня“ — „мисткиня“, „членкиня“, „політикиня“, „історикиня“ і подібні — покручі, які порушують граматичні норми і тому псують українську мову».
Знаний словесник Олександр Авраменко також недарма зауважив, що ковані одиниці «етнографиня», «історикиня», «педагогиня» й подібні «неоковирно звучать». Якщо «редакторка» не розуміє очевидного — це її біда.
Жінки-історики в Україні — аж ніяк не новітнє явище. Згадаймо хоча б Олександру Єфименко (1848—1918) та Наталію Полонську-Василенко (1884—1973). Проте ні їм самим, ні їхнім сучасникам чомусь не западала в голову думка про «історикиню». Якось чудово без того непотребу обходилися. Невже цілі попередні покоління були дурніші за О. Васильєву?
І не потрібно писати небилиць, що то нібито радянська влада забороняла різних «історикинь». Дурницям не давали ходу потужні та впливові наукові кола.
Навіть тоді, у часи комуністичної сваволі, з ученими мужами рахувалися, до їхнього голосу дослухалися. Свіжим вітрам життя залишалося тільки звіяти нездорову феміністичну піну.
Тепер же, у часи нібито свободи та народоправства, на вчених ніхто не заважає. Важко в наші дні знайти в Україні більш упосліджених людей, ніж бібліотекарі, учителі та науковці.
Тому й розкошують нині всілякі васильєви — неполохані неуки, горлохвати й нечеми. А інформаційне агентство «Главком» з доброго дива сприяє таким особам в утвердженні, надає їм засоби для поширення на всю країну «мудрих» думок і «непересічних» роз'яснень. Це щонайменше нерозсудливий крок.
Хто відповідатиме за оголошені істиною небилиці й одурманення довірливих громадян? Хто розчищатиме авгієві стайні після «плідної роботи» горе-редакторок?
А ще вражає байдужість утримуваних державою мовців-науковців і мовців-посадовців. Де Національна академія наук України? Де Академія наук вищої школи України? Де директори Інституту української мови НАНУ та Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАНУ? Де Національна комісія зі стандартів державної мови?
Якась самозакохана самозванка на всю країну верзе нісенітниці, а всі вищезазначені — ні пари з вуст. Ні спростувань, ні заперечень. Навіть на обурення не спромоглись.
O tempora, o mores! (О часи, о звичаї!).
