Дозвольте не погодитись
Лиш ті, у кого знань замало,
росіянізмом називають «одіяло»
Після здобуття незалежності в Україні поступово виникла згуртована спільнота борців за те, щоб і сліду московського не залишилося в українській мові. За задумом то була важлива справа, але серед утілювачів її в життя, як завжди, виявилося чимало людей поверхових знань. Як наслідок, не обійшлося без того, що разом з купелем вихлюпнули й дитину.
Ні сіло ні впало —
затаврували розумійки «одіяло»
У світлі нових віянь з'явилася ціла низка затаврованих мовних одиниць, що їх «чистильники» заповзялися викинути з літературної української. Найпоширеніші мітки, які прирікали на «страту», — «суржикове слово», «запозичення з російської мови» і «калька».
Серед жертв опинилося й «одіяло». На його долю випало потрійне тавро, бо надто вже схоже на москвинське «одеяло».
Поняттям «суржик» багато хто нині розкидається направо й наліво. Утім, братія (як і засновниця руху Олександра Сербенська) не знає його ознак, узагалі має погане уявлення, що це таке.
Сперечатися ж із неуками — себе не поважати. Та й, власне кажучи, цей допис не для них. Я прагну достукатися до людей мислячих, які здатні сприймати доводи.
Часто так буває, що спростувати якісь небилиці значно складніше, ніж їх поширити та нав'язати суспільству. Тож спершу варто розібратися, хто саме сприяв укоріненню нічим не підкріпленої думки про московське походження «одіяла».
У 1970 р. побачила світ книжка Бориса Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо». У ній читаємо: «Останнім часом слово „ковдра“ стало витискати з ужитку інші українські слова, що також є відповідниками російського „одеяло“». Проте далі довідуємося, що відомий дослідник «поточної мовної дійсності» мав на увазі «коц, ліжник, укривало», а про «одіяло» навіть не згадав. Ніяких двозначностей тут бути не може: Б. Антоненко-Давидович уважав, що даного іменника в українській мові просто не існує.
Після 1991 р. такі міркування стали панівними. Зокрема, у книжечці О. Сербенської «Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити» (1994) «ненормативній» одиниці «одіяло» протиставляється «ковдра». Далі замість «неправильних» зразків «візьми одіяльце» та «два одіяла» дається порада такого слововживання: «візьми ковдру (коцик)» і «дві ковдри (два коци)».
Ту саму лінію гнула й Марія Волощак у своєму довіднику з українського слововживання «Неправильно — правильно» (2000): «тепле одіяло — тепла ковдра»; «білий підодіяльник — біла пішва, підковдра». Перші з наведених словосполучень у поданні вигадниці, звичайно ж, «неправильні».
Намагався триматися в загальному потоці й Олександр Пономарів («Культура слова: Мовностилістичні поради", 2001): "Тепле ватяне, вовняне чи пухове вкривало зветься в нас ковдра, а легка покривка на неї — підодіяльник. Позаяк у сучасній українській літературній мові одіяло не вживається, то покривку на ковдру краще називати підковдра". Що це, якщо не пустослів'я та викривлене бачення літературної мови, в якій усім відомий виражальний засіб начебто не вживається?
У 2003 р. вийшла четверта книга Етимологічного словника української мови (Олександр Мельничук та ін.). Щодо слова "одіяло" там написано: "Запозичення з російської мови".
Анна Середницька й Зоряна Куньч у своїй праці "Українська мова за професійним спрямуванням" (2012) пішли ще далі, назвавши "одіяло" (увага!) "помилкою на лексичному рівні під впливом російської мови". Правильним словом, на їхню думку, є, звісно ж, "ковдра".
Надалі мислення просувалося лише в заданому напрямку:
1) "Одіяло... Правильніше: ковдра; коц"; "Шерстяне одіяло... Правильніше: вовняна ковдра" (Береза Т., Зубрицька І., Зелений Ю. Мова — не калька: патріотичний словник гарної української мови "Говорімо гарно!", 2014);
2) "У дужках подаємо неправильні відповідники українською та російською мовами відповідно:
— зжужмлене рядно (скомкане одіяло "скомканное одеяло");
— клаптикова ковдра (лоскутне одіяло "лоскутное одеяло");
— ковдра (одіяло "одеяло");
— підковдра (підодіяльник "пододеяльник")" (Береза Т. Скажи мені українською, 2019).
Виявляється, якесь слово (якийсь вислів) може бути правильним, але то не межа, найвищий рівень — бути "правильнішим". Це, безперечно, свіжий, непересічний погляд у мовознавстві.
Немов обслуга при стурбованих дворі,
з'явились чорнії словникарі
Як бачимо, нестачі в тих, хто поспішив викинути слово "одіяло" з української мови та замінити його важким для вимови запозиченням "ковдра", не було й немає. А ще насаджують "коц", який відгонить чужинським духом.
Слово чудернацьке та реготу гідне, адже перегукується з "коцнутий", "покоцаний", тому, як наслідок, приречене на відкидання. Утім, то сущі дрібниці, які ніколи не бентежили охочих без розбору рубати з плеча.
Збоку сміхота виглядала таким чином: один папуга вигукнув щось безглузде, а всі інші папуги поспішили за ним повторити.
Тим часом уся ця крикнява позначилася й на справі впорядкування мовного багатства. Якщо в Словнику української мови в 11 т. (1970—1980) та численних українсько-російських і російсько-українських словниках 1950—2000 рр. "одіяло" числилось як звичайний іменник середнього роду, то в СУМ у 20 т., який почали видавати у 2010-му (поки що випустили 15 книг) уже з'явилася приміточка: "розмовне".
І сміх і гріх: "одіяло" в них — розмовне слово, а "одіяння", його найближчий "родич", — чомусь ні. Та тут же відсутній навіть натяк на якусь закономірність!
Отже, аж ніяк не істина була метою, а намагання "втопити" наперед визначену мовну одиницю. Явна робота на замовлення! Замовники, як завжди буває в таких випадках, залишилися за лаштунками.
Відомі випадки, коли розмовне слово ставало загальновживаним, але, здається, зворотного ходу ще не було. Щоб загальновживану одиницю виштовхували в розмовні — такого словникарство та загалом мовознавство ще не знали. Це не має нічого спільного з науковим підходом, з правдою життя.
Складається враження, що живемо в королівстві кривих дзеркал, де правлять вічно стурбовані, котрим скрізь увижаються суржик, московізми та підрядники. Тож під мудрим правлінням їхні прислужники й важливу справу — упорядкування першорядного українського словника — на рівному місці опоганили.
Раніше ми чули про чорних археологів, чорних трансплантологів... Тепер, видно, можна говорити й про таке ганебне явище, як чорні філологи та чорні лексикографи. Намагання поховати "одіяло" — це ж лише одна з багатьох їхніх чорних справ.
Україна має поіменно знати своїх прапороносців. Тож до відома: видавцем СУМ у 20 т. є Український мовно-інформаційний фонд, який очолює Володимир Широков.
Доречна згадка про словник, багатий змістом,
там про іменники на -ло написано барвисто
Для дуже багатьох своєрідним мірилом українськості тієї чи іншої одиниці є її наявність у Словарі української мови (1909) Бориса Грінченка. Іменника "одіяло" там немає. На цій підставі й робиться невиважений висновок про його запозичення з російської.
Уже й не пам'ятаю, хто першим став наполягати на описаному підході та використав словосполучення "мірило українськості". Утім, ім'я не має значення. Важливо, що постановка питання таким чином позбавлена глузду.
Це було б смішно, якби не було так сумно. Укотре далося взнаки поверхове, невибагливе копання, яке, звичайно ж, не сягає суті речей.
Для порівняння: московити теж мають основоположний труд такого ж роду — тлумачний словник Володимира Даля, який вважають підвалинами свого язика. Проте на Московщині нікому в голову не западає думка відкидати якийсь виражальний засіб на тій підставі, що він відсутній у В. Даля.
Не вводитиму в оману: у вищезазначеному російському словнику "одеяло" є. Проте, як побачимо далі, це, по суті, нічого не змінює в долі українського відповідника.
Що ж до словаря Б. Грінченка, то на ньому світ клином не зійшовся. Як до нього, так і після були словники, в яких для одиниці "одіяло" місце знайшлося.
Насамперед зверну увагу на багатий змістом "Словарь малороссийскаго, или юго-восточнорусскаго языка" (1838—1843) Павла Білецького-Носенка. На жаль, праця була надрукована тільки у ХХ ст.
Мовознавець уважав "одіяло" зразком саме українського способу творення слів. Ось як він про це написав: "-ло Окончательный корень прямый именъ существительныхъ, рода средняго и общаго; во множественномъ числѣ измѣняется на -ли и -ла, напр.: одіяло — одіялы и одіяла; кресало — кресалы и кресла и проч.
1) Означаетъ орудіе или употребленіе его для извѣстнаго опредѣленнаго дѣйствія; напр.: шило, кресало, клепало, кадило, кропило, мыло, одягало (одіяло) и проч.
2) Нѣкоторыя отвлеченныя понятія, напр.: зло, дило, мирило и проч.
3) Вещи обыкновенныя, напр.: тило, чоло, крыло, свитло, гасло, сало, павидло и проч.
4) Общаго рода укорительныя прозвища, напр.: вайло, хамло, верзило, падло, тупало, пугало, пукало, гарикало и проч.
5) Нѣкоторыя грубыя орудія, напр.: рало, покотило, дуло (мѣхъ), грукало, горнило и проч.
6) Имена собственныя мужескаго рода, напр.: Купало, Павло, Гаврило, Михайло, Ягайло, Свитайло, Свидригайло и проч.".
Не тільки у Білецького-Носенка,
є "одіяло" в словнику ще й Огієнка
Варто не забувати й про інші довідкові видання, які містять згадуваний іменник:
1) Російсько-український словник М. Канівця («Одѣяло — одіяло, ковдра, рідко простирядно");
2) Російсько-український діловодний словник Льва Падалки («Одѣяло — одіяло").
Обидва плоди праці побачили світ у 1918 р., тобто до того, як в Україні утвердилася влада російських більшовиків.
Поширеним також є переконання, що своїм закріпленням у нашій солов'їній одиниця "одіяло" завдячує виключно радянській владі та її діяльності, спрямованій на зближення мов. Проте от біда: у словниках УСРР 1920-х — початку 1930-х рр., коли свідомо відкидали все схоже на московське, "одіяло" не знайдеш, зате воно є в Українському стилістичному словнику Івана Огієнка (Львів: НТШ, 1924): "Капа п.; на В. У. — прикриття на ліжко, літнє одіяло".
Пояснення самого мовознавця: "В. У." — то Велика Україна, а "п." — "слово польське, або слово, що повстало чи вживається під польським впливом". Зауважте: для тлумачення ляської "капи" використано всім зрозумілий та широко вживаний український іменник "одіяло".
Про зросійщеність видатного нашого мовознавця, міністра народної освіти Української Народної Республіки, послідовного борця з червоною Москвою І. Огієнка говорити не доводиться. Тому висновки очевидні.
З 1919 р. вченому довелося жити на чужині, де він, не покладаючи рук, працював заради утвердження української справи. І. Огієнко ретельно опрацьовував джерела, мав незамулений погляд на рідну мову і, як з усього видно, не вдавався до нечесних ігор у "непомічання" якихось її слів.
Поступово, крок за кроком
видумки спростую ненароком
Цього, звісно ж, не скажеш про майстрів сокирницької справи доби незалежності. Дехто з них узагалі вражав беззастережністю: "На Львівщині / в Галичині ніколи не говорили "одіяло"".
Ще і як говорили та писали! Є неспростовні докази, що підважують такі заявочки.
Перший щиголь по носу просторік — "Малоруско-нїмецкий словар" (1886) Євгена Желехівського. Там є і "одїяло", і "одїяльце" (написання згідно з правилами укладача).
Далі — другий щиголь. У ч. 120 львівського часопису "Дѣло" від 23 жовтня (4 падолиста) 1886 р. знаходимо оголошення про те, що хтось комусь "посылає за послѣплатою: <...> 1 стебноване одѣяло до спаня, тяжке; 1 простирало довге".
Третій щиголь — "Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською". Простіше кажучи, це Біблія в перекладі Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького та Івана Пулюя (уродженця Тернопільщини). Ось уривок з неї: "Проклят, хто зляжеться з жінкою батька свого, бо відхилив він батькове одіяло!"
Переклад було видано желехівкою у Відні в 1903, 1904, 1906, 1908, 1909, 1912 і 1920 рр. І для кого ж ті книги призначалися, якщо не для Галичини? Царська Росія заборонила їх увезення на Наддніпрянщину.
Четвертий щиголь — тим, хто не хотів знати, що Український стилістичний словник (1924) І. Огієнка, де не минулося без "одіяла", зусиллями НТШ був надрукований... у Львові.
Крім того, галицькі вчені й письменники австро-угорської доби, а також часів другої Речі Посполитої, "совітів" та незалежності, котрі творили як на Батьківщині, так і на чужині, без зазначеного слова теж чомусь не обходились:
1) "От як описує Тацит фінів, що жили ще в часах перед Рожд. Христа: "Дивуватися треба, яка ще дич у фінів, яке обридливе у них убожество: ні оружия у них, ні коней, ні домів; трава і зілє їх поживою, кожа їх одіялом, земля постелею" (Омелян Партицький);
2) "Ти чого заліз під одіяло, коли я кликав цуг?" (Михайло Яцків);
3) "З-під зісуненого одіяла видно було порепану ніжку з відбитим нігтиком мізинця" (Катря Гриневичева);
4) "Кам'яна плита була застелена білим одіялом, а тіло та голена голова жреця з опухлим від запою лицем покоїлася на ньому" (Юліан Опільський);
5) "Чорне довге волосся, руки й ноги, кості без м'яса, крізь чорне одіяло видно ребра, довга до ніг чорна плахта на ній..." (Михайло Ломацький);
6) "...Óпратка "одіяло"" (Олекса Горбач "Західньополіська говірка села Остромичі, кол. повіту Кобринь");
7) "Дозволили — сидіть в хаті, зачиніться, накрийтеся одіялом і... колядуйте..." (Євген Дудар);
8) "Там на підлозі можна лягти, маєш отут одіяло і подушку, стели собі на підлозі..." (Юрій Андрухович).
Є п'ятий щиголь? Тож на черзі шостий.
Див. видання Львівського державного університету ім. Івана Франка "Іноземна філологія" за 1971 р. Там знаходимо таке: "Дека — вовняне або байкове одіяло... (Decke); коц — вовняне, байкове одіяло (Kotze)". Тобто станом на 1971 р. у Львові з наведеного ряду слів "одіяло" було основним, а "коц" — якимсь говірковим, далеко не всім зрозумілим, тому й потребувало тлумачення.
Підстава для сьомого щигля — Словник українських говірок Карпатського регіону (2012), укладений Дмитром Савчуком. У ньому одне з пояснень слів: "Перина — товсте пухове одіяло". Тобто дехто силкується викинути одиницю з мови, але люди справи на те не зважають. І правильно роблять!
Наш Котляревський присвятив рядочок "одіялу",
тоді про слово це іще не снилось Гоголю і Далю
Тепер повернемось на Наддніпрянщину. Розумників ждатиме ще одна несподіванка.
Перша згадка слова "одеяло" в московському язику — від Миколи Гоголя: "Закутал голову в подушки и закрыл себя всего одеялом, чтобы не слышать ничего".
А тепер щодо "одіяла" в українській мові. Його вживав ще зачинатель нової української літератури Іван Котляревський у своїй "Енеїді": "Накривши гарним покривалом, // Либонь, тим самим одіялом, // Що од Дідони взяв Еней..."
Сподіваюсь, нікому не потрібно доводити, що І. Котляревський творив до М. Гоголя та до виходу у світ "Толкового словаря" (1863—1866) В. Даля. То про який тоді москвовізм може йтися?
Виходить, російський письменник українського походження привніс іменник "одеяло" («одѣяло" — за тодішнім написанням), що є видозміною нашого іменника "одіяло", у начебто "вєлікій і маґучій". Інакше кажучи, за посередництвом М. Гоголя це слово прийшло до московської говірки з української мови, а не навпаки.
Коли дійшло до слова "одіяло",
"мірило українськості" чомусь не спрацювало
Наступна заувага — черговий нежданчик. Начувайтеся, мудрагелі!
Справді, у словнику Б. Грінченка "одіяло" не значиться, але на цю одиницю натрапляємо в його творах. Для прикладу: "І ліжко тут стоїть — високе й широке, на йому аж три перини і заслані зверху червоним одіялом (п'ять карбованців ціна), а чотири здоровенних подушки замалим не до стелі знімаються, та всі в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квітками..."
Перелічені обставини лише зайвий раз свідчать про непослідовність Б. Грінченка в роботі та про незрозумілу вибірковість. Інакше не вдасться пояснити його блукання: сам він одиницю "одіяло" вживав, але, коли дійшло до укладання словника, раптом про це забув; виражальні засоби для свого творіння черпав зі словаря Є. Желехівського, але "одіяла" там чи то не помітив, чи то свідомо його відкинув.
І знову докір у бік Б. Грінченка. У найважливішому труді його життя є чимало посилань на Івана Петровича, але речення з "одіялом" (того, що з "Енеїди") там чомусь годі знайти.
Ознайомлювався Борис Дмитрович і з рукописом П. Білецького-Носенка. З тим самим "успіхом", бо вкотре знехтував "одіяло".
Усе перераховане — саме ті випадки, коли неповнота й небезсторонність тотожні викривленню. Отже, щось явно не так з "мірилом українськості" у вигляді Грінченкового дітища.
Проте правда все одно проб'є собі дорогу.
Зізнайтеся: чи новину сприйняти ви готові,
що "одѣꙗло" виникло ще в давньоруській мові?
Водночас вражає легкість, з якою представники української науки про мову (особливо творці етимологічного словника) погодилися з тим, що "одіяло" запозичено з язика. Адже посилання дається не на нього, а на давньоруську мову.
Ще не так давно українська мовознавча школа рішуче відкидала нав'язуваний світові погляд москвинської лженауки, згідно з яким давньоруська мова співвідносилася з російською говіркою, а друга називалася продовженням першої. Насправді ж джерела московського язика слід шукати в церковнослов'янській та татарській мовах, а його зародження відносити до XV—XVI ст.
Це той час, коли про давньоруську мову говорити вже не доводиться. Останню тепер дедалі частіше іменують давньоукраїнською та вважають її початковою віхою в розвитку саме нашої рідної мови.
Тим часом відповідно до тверджень того-таки етимологічного словника "одіяло" є похідним від давньоруського "одѣꙗти" («одягати"), пов'язаного з "дѣти" («класти, подіти"). То при чому тут російська? Як давньоруське може бути запозиченням з неї?
Давньоруська (давньоукраїнська) мова основувалася на живій тодішній мові держави зі стольним градом Києвом. Збереглися й твори, написані нею.
Прикладом може слугувати "Житье и хоженье Данила, Русьскыѧ земли игумена" — зразок паломницької літератури XII ст. Прикметно, що Руською землею в тогочасних джерелах називали переважно Київське, Чернігівське та Переяславське князівства.
У книжці йдеться про подорож до Палестини в 1106—1108 рр. ігумена Даниїла. Український вчений-дослідник Василь Німчук аж ніяк не безпідставно відносить оповідь до пам'яток саме української мови. Та й названі князівства — то минувшина України, а не Московщини.
Коли ж повернутися до самого твору, то він, поміж іншим, примітний тим, що в ньому вжито слово "одѣꙗло" («одіяло"): "...Спѧщу ѥму, и урѣза полъ одѣꙗла ѥго, и мечь ѥго, и окроиница ѥго, и покровъ ручныи взялъ".
Отже, слово "одѣꙗло" («одіяло") виникло ще в давньоукраїнській мові, тому безпідставними та смішними є заяви про його запозичення з московської говірки. І цей приклад, і вживання одиниці І. Котляревським та М. Гоголем, про що було сказано вище, тільки доводять, що все було з точністю до навпаки.
Славетних постатей чимало
вживало слово "одіяло"
Про діячів галицького походження, які не цурались одиниці "одіяло", я вже згадував. А загалом її вживали десятки відомих українських письменників і просто знакових постатей нашої культури. Є багатюща сукупність відповідних прикладів:
— "Я склав йому на груди руки його, що вже на пів були охололими, поціловав його в холодне чоло, закрив його одіялом" (Тарас Шевченко, переклад з російської Олександра Кониського);
— "Днів через два по весіллю Люборацька виряджала зятя під рукоположення в Кам'янець; дала йому грошей і всього, а Орися велику пухову подушку і одіяло" (Анатолій Свидницький);
— "Жучиха одвела її в спальню, вложила в постіль, вкрила теплим одіялом і сіла біля ліжка; а Семен, стоячи збоку, дивився і мовчав..." (Олександр Кониський);
— "Часто він брав лінійку і виглажував нею скарбове біле з синіми берегами одіяло так, що на ліжку не було і складочки" (Іван Нечуй-Левицький);
— "Стільці прості і фабричні, диван, дві канапки, велике стародавнє дзеркало, кровать з цілою горою подушок і дамчастим одіялом, мисник, комод, табурети..." (Марко Кропивницький);
— "Боже, як йому б треба гуляти, але не в палісаднику, в садку такому, як Ботанічеський, але прикривши головку шапочкою і зонтиком, а ніжки увернувши в одіяльце, та не так, щоб розхристувалися" (Микола Лисенко);
— "Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати; закутає у теплі одіяла; схилиться наді мною і довго-довго дивиться, а потім — ще довше цілує..." (Панас Мирний);
— "Починаю з лягання спати, бо се теж момент цікавий: людина розбирається, лягає і вкривається, але не одіялом, а грубою периною, і з-під тої перини виглядає нестотно, як курча з яйця..." (Леся Українка);
— "Дуже вдячен Вам за одіяло: я ним закутав ноги, а то одсирів би" (Андрій Шелухін);
— "Хтось будив Костя, стягуючи одіяло: — Вставай, он до тебе прийшли" (Степан Васильченко);
— "Підняв одіяло й оголив брудний засмальцьований, тонкий, як перепічка, матрац" (Володимир Винниченко);
— "Не вспів ще Омелько натягти "одіяло" на себе, як знов забряжчали ключі" (Архип Тесленко);
— "Аж на цілих сімдесят п'ять чоловік одіяло!" (Остап Вишня);
— "Я живий і здоровий і знаходжусь у Юр'ївці у тюрмі, і дуже прошу привезти мені білизни й одіяло, бо у льосі тут собачий холод, а також і голод, то купіть хліба, просіть передати мені, дуже прошу з одержанням листа поспішити принести мені білизни, а то воші з'їдять..." (Петpo Панч);
— "Мені щось здалося дивним, і я інстинктивно відкинув одіяло та похапливо глянув у бік мого підкопу" (Олесь Досвітній);
— "— Проклятущий народ! — вилаявся Троян і натягнув на себе велике картате бабовняне одіяло" (Спиридон Добровольський);
— "А на охайно застеленім ліжку сірим новим одіялом лежала собака Неля, руда, з білими плямами" (Тодось Осьмачка);
— "Ось я вигляну з-під одіяла і почую голодний плач братів і лайки матері, що буде холодно вдягатися, і в запорошені вікна гляне вороже сонце, і блакитні шибки заллються шумом нового голодного дня" (Володимир Сосюра);
— "От тільки пекельне одіяло з шерстю лоскочеться, важко дише і смиче помалу за спідницю..." (Григорій Косинка);
— "Голову сховав, а вуха видно, з-під одіяла стримлять..." (Олександр Ковінька);
— "Велика рука впала на світле одіяло" (Олександр Копиленко);
— "Сіре одіяло прикривало його до половини" (Анатолій Шиян);
— "Підстелю я дочці одіяло, // Промінь місяця в ліжко проріс" (Андрій Малишко);
— "Орися спала з матір'ю в хатині, і крізь відхилені двері їй було видно синій морок, розкидані по соломі ноги бійців і нерухоме тіло пораненого, що лежав на лаві, покрите легеньким одіялом" (Григорій Тютюнник);
— "Маня, Фросинка стояли, одягнені в зимові пальтечка, біля саночок, Ваня сидів, закушканий у ватне одіяло, на саночках" (Дмитро Міщенко);
"Віддай одіяло, злодюго!" (Павло Глазовий);
— "В одному сидорі халати, чапани, тюфяки, одіяла, все на ваті, стьобане-перестьобане, так наче узбека в Арктику женуть лапу смоктати з білими ведмедями..." (Павло Загребельний);
— "Подушки потовк, одіяло пожмакав — це ж не свинюшник тобі!" (Віктор Близнець);
— "Так той точнісінько, як оце ви, сипав різними анафемами і теж не любив, як ви зо мною, лежати під одіялом" (Олег Чорногуз);
— "Заліз під одіяло, заплющив очі — буцім спить" (Микола Мачківський);
— "На ліжку лежав під натягнутим під груди одіялом старий, геть висохлий і сивий дідок" (Володимир Лис);
— "Давайте постелимо одіяло та сядемо повечеряємо" (В'ячеслав Медвідь);
— "Втираючи змокрілий від утоми лоб, вона прибирала та прала, вимітала із закутків кількарічне сміття, витирала з-під стелі почорніле павутиння, витріпувала картате одіяло, зшите з клаптиків різних тканин, протирала віконця і підбілювала закопчену піч" (Оксана Радушинська).
Меншовартість, зашкарублість, в мислях не розкуті...
Вічно заклопотаним не збагнути суті
Які ще докази потрібні тим, хто продовжує торочити про суржик і наполягати, що слово "одіяло" є нелітературним? Та сама література таке твердження спростовує!
Бачимо ціле гроно найкращих представників красного письменства. Невже всі вони погано знали українську мову та писали суржиком?
Я швидше погоджуся з тим, що погано вивчали та досліджували рідне слово вищезгадані О. Сербенська, М. Волощак, О. Пономарів, В. Широков, А. Середницька, З. Куньч, Т. Береза та інші. Розібратися в суті питання цим діячам завадила задавнена хвороба меншовартості, коли будь-що схоже на московське відразу оголошується чужим, накинутим, а тому небажаним.
Зашореність і невіра у спроможності власного народу не давали навіть можливості для зародження в їхніх головах бодай сумніву в правильності, виваженості такого підходу. Через зашкарублість ні в кого з них не мелькнуло навіть проблиску думки, що не москвини в нашу мову, а ми в їхній язик багато чого привнесли, у тім числі й "одіяло".
Разом з тим хотів би наголосити: суржик в українській мові таки існує, і це для неї впродовж багатьох десятиліть справжня напасть. Одначе треба вміти відділяти зерно від полови, для чого необхідний відповідний рівень підготовки. Натомість нездорова метушня вічно заклопотаних, пошуки ними суржику й московізмів на рівному місці, збивання на цій основі людей з пантелику ще більш шкідливі, ніж той самий суржик як такий.
У загадках, казках, обрядах зустрінеш "одіяло" знов і знов,
бо в мови української це слово вже увійшло і плоть, і кров
Тому геть руки від "одіяла"! За останні століття слово ввійшло в плоть і кров української мови, глибоко в ній укоренилося. Прикладів більше ніж досить.
Насамперед не завадить згадати про народні обряди. "Дарую одіяло, щоб ніколи личко не линяло" (Волинь. Записи другої половини XIX — початку XX ст. Джерело — Весілля: у 2 кн. / упоряд., авт. прим М. М. Шубравська; упоряд. нот. О. А. Правдюк; АН УРСР, Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського. — Київ: Наукова думка, 1970).
Наступна знахідка: "...Попідмазуються невідь‑чим, одіяло зроблять рогом" (Віктор Давидюк "Зоомістерії "Коза" і "Кінь" у новорічній обрядовості західних поліщуків", 2024).
Тепер прислів'я: "Стелити одіяло заради однієї блохи".
На черзі загадка: "Біле одіяло землю покривало". Відгадка: сніг. Див. Березовський І. П. Українські народні загадки. — Київ: В-во АН УРСР, 1962.
Залишилося згадати про народні казки. Будь ласка, зразок творчого надбання українців — "Злодії та мужня дівчина" (Казки Поділля. — Чернівці: Наші книги, 2009). Наводжу одне з речень: "Лежить вона, слабує, а серп під одіялом поряд".
За хвилю, каламутну у своїй основі,
хто збитки відшкодує українській мові?
Як бачимо, "вина" слова насправді полягала лише в співзвучності з відповідним московським. Але каламутна хвиля з наміром утопити "одіяло", здійнята деякими упередженим й несумлінними галичанами та підсватаним до них Пономаревим, мала свої сумні, можливо, навіть непоправні наслідки.
Їхні послідовники знічев'я, від великого розуму радіють: "В останні десятиліття слово втратило статус активно вживаного". Чому ж про причини нічичирк? Добре ж відомо, що це сталося саме через невгамовний галас чорних, недовчених "хвілологів", до мудрих настанов яких загал останніми роками дослухався.
Чорні словникарі вдалися до дешевого крутійства — повноцінну мовну одиницю охрестити розмовною, щоб випхати її на задвірки. Ну а невігласи в галузі науки про мову не розуміють навіть простого: розмовні слова теж є літературними, тому вже й купи не держаться їхні розбалакування про суржик, "ненормативність", "помилку на лексичному рівні".
Важко навіть підшукати слова, якими можна було б передати величезну шкоду, яку вічно заклопотані заподіяли українській мові. Крім усього іншого, можна говорити і про небезуспішну спробу витіснення одиниці "одіяло" чужорідними утвореннями "коц" і "ковдра". Тим самим ті горе-діячі не тільки завадили вільному та природному розвиткові нашої співочої та солов'їної, а й свідомо чи несвідомо перешкоджали збереженню її неповторного слов'янського обличчя.
Тому перекоси останніх десятиліть варто цілеспрямовано та наполегливо виправляти. Неодмінно слід повернути одиницю "одіяло" до постійного, невпинного, послідовного використання. Вживайте й ні на кого не зважайте! Досить з нас повчань чорних словесників та їхніх підголосків, котрі знають рідну мову поверхово та не здатні пізнати істину.
На завершення ж наведу висловлювання з приводу порушеного питання незабутнього І. Огієнка:
1) "Не корисно нам відкидати своє стародавнє слово тільки тому, що воно однакове зо словом російським";
2) "У нас наші архаїзми, коли вони однакові з виразами російськими, звуть русизмами, а це погляд зовсім не науковий, — при такому погляді нам довелося б відцуратися, як русизмів, не тільки свого стародавнього словника, але й половини словника зовсім недавніх часів. Мова наша багатовікова, і всі віки позоставили в ній свої сліди".
