Недолугий словотвір
Для «адвокаток» це звучатиме печально:
не стать у світі права риса визначальна
Українська мовознавча спільнота була прикро вражена рішенням Ради адвокатів України «Про застосування фемінітивів до назви професії адвокат» від 8.06.2024 № 30, згідно з яким в обігу правничої спільноти має з'явитися коване феміністками недоладне словечко «адвокатка». Питання належно не опрацьоване, тому рішення явно поспішне.
По-перше, хоча в затвердженому наказом Держспоживстандарту України від 28.07.2010 № 327 Класифікаторі професій (ДК 003:2010) «адвокат» і значиться однією з таких, погляд правознавства дещо відмінний: «Від юридичної професії необхідно відрізняти юридичні спеціальності, з яких вона складається. Юристами вважаються судді, прокурори, слідчі, адвокати, нотаріуси, юрисконсульти» (Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт.: В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 528 с.). Тобто згідно з таким підходом адвокат — це не професія, а спеціальність.
По-друге, вищезазначене рішення РАУ стосується не правничої справи, а мовознавчої. Тим часом воно не узгоджене з Інститутом української мови, як годилося б, а прийняте з подачі людини сумнівної слави.
Олена Масалітіна не належить до загальновизнаних, маститих мовознавців. Це аж ніяк не та особа, погляди якої заслуговують повної довіри, й у середовищі науковців указівки пані Масалітіної нічого не важать.
Закономірно, що й підготовлена нею «лінгвістична довідка» низької якості, про що, зокрема, свідчать ужиті в тій довідці, але відсутні в поважних словниках утвори-покручі: «доцентка», «кандидатка», «математикиня», «назовник» тощо. Це ознаки щонайменше низької культури мовлення. Та й через загалом невисокий рівень знань О. Масалітіна вочевидь не розрізняє таких понять, як «стать людини» й «рід іменника на позначення наукового ступеня», який тій людині присуджено, «стать людини» й «рід іменника на позначення вченого звання», що вона носить.
За визначенням, довідка дає змогу почерпнути якісь відомості. Утім, довідатися про щось суттєве, про дійсний стан речей можна від людини знаючої, світоглядно не обмеженої. Інакше, як і сталось у нашому випадку, матимемо не більше ніж зріз плутаних думок, бачення чогось у викривленому світлі. Правда життя й додержання усталених приписів у галузі словесності не сумісні зі свідомістю, обтяженою намірами «гендерно вирівняти мову».
Варто звернути увагу й на непослідовність О. Масалітіної. Ще кілька років тому, коли носила прізвище Малахова, вона говорила: «Зараз я відкрию величезний секрет, який доступний тільки людям, які займаються лінгвістикою. Правопис нічого не говорить про фемінітиви і не має нічого про них говорити. Фемінітиви — це сфера стилістики та словотвору. Правопис дає нам унормування: як передавати іншомовні слова тими чи іншими літерами; писати разом, окремо чи через дефіс; де має бути чергування, а де не має. Творення фемінітивів — це царина словотвору, а їхнє вживання — стилістики та мовної норми». Тепер же О. Масалітіна (Малахова) забула і про стилістику, і про мовну норму, а, вдаючись до пересмикування, почала відштовхуватися від того-таки правопису, який «не має нічого про фемінітиви говорити».
Усе вищезазначене зайвий раз доводить: рахуватися з чиїмись заувагами варто лише тоді, коли вони вийшли з-під пера вартих повної довіри вчених, відповідальних і високоосвічених працівників шанованих наукових установ. Будь-яка довідка, зокрема й лінгвістична, повинна на щось спиратися, її положення мають бути підкріплені переконливими міркуваннями. Доводами не можуть бути посилання на самих себе та чиюсь безграмотну писанину в Інтернеті. Тому в «довідці» пані Масалітіної від лінгвістики — сама назва.
Чомусь залишено поза увагою ту обставину, що жінки-адвокати існують в Україні вже майже століття, але дотепер вони самі (та й суспільство загалом) особливо не переймалися нібито доконечною потребою створення окремого й обов'язково жіночого роду слівця на їх позначення. Невже цілі покоління були такими недалекими й нерозумними? Невже горлохвати нинішніх днів, котрі, відпрацьовуючи срібняки, з'їли зуби на пережовуванні прісної страви під назвою «видимість жінки», — наймудріші, найчесніші та найдостойніші серед нас?
А наскільки легковірними треба бути, аби прийняти за істину казки, буцімто це радянська влада запровадила заборону на творення похідних іменників жіночого роду? Та таку заборону встановили саме життя і здоровий глузд! Та покручі, штучність і непотрібність яких видно неозброєним оком, рішуче відкинула наука про мову, учені мужі, до голосу яких навіть у ті лиховісні часи влада дослуха́лася!
Кожна людина має стать, але остання не є визначальною в рівні знань і ступені підготовленості. Із цього погляду правники-чоловіки та правники-жінки нічим одне від одного не відрізняються. Коли ж для позначення одного й того самого наполегливо просуваються різні мовні одиниці, то це лише викликає підозру, що йдеться про різницю в опануванні ремесла, про відмінність у ділових якостях.
Тим самим жінка (якщо вона не адвокат, а «адвокатка») перетворюється на щось похідне, другорядне та неповноцінне. Отже, ні про який її захист насправді не йдеться, вона від такого «величання» тільки програє́.
Участь жінок у перетворенні держави та суспільства, їхній посильний внесок у цю справу загальновизнані й не потребують випинання, та ще й у такий неоковирний спосіб. Водночас повага до прекрасної половини людства — аж ніяк не те саме, що псування мови недоречними, незугарними чи сміховинними утворами.
Тож висновок однозначний: якщо ми поважаємо самих себе, то не повинні дозволити, щоб нахрапистість, лицемірство, шумовиння й ошуканство взяли гору. Ми не отара овець і не собачки на повідку в крутіїв і пройдисвітів у спідницях. Будьмо свідомими, відповідальними за долю рідної мови громадянами.
Не зайвим буде декого просвітити: питання щодо співвідносних іменників жіночого роду давно глибоко вивчене й висвітлене в працях відомих українських мовознавців. І ніхто з них не вбачав потреби творити жалюгідні слівця на зразок «адвокатка». Усі ті люди були набагато освіченіші за пані Масалітіну, мали явно краще чуття української мови. Натомість її писання — приклад неуцького перекручування, нав'язування мові вузького феміністичного кругозору та підміни загальновизнаних приписів чимось надуманим, безпідставним і хибним.
Оскільки явище нарочито «жіноче», насамперед пошлюся на знаних науковців-жінок, тонких знавців слова. Ось що вони писали з приводу утворення відповідників до іменників чоловічого роду:
1. «Деякі назви професій і звання існують лише у формі чоловічого роду: токар, слюсар, адвокат, інженер, доктор, доцент, монтер...» (Євгенія Чак, «Чи правильно ми говоримо?»);
2. «Більшість назв жінок за професією, заняттям, становищем у суспільстві утворюється додаванням певного суфікса до того самого кореня, що й відповідні чоловічі назви. Наприклад: фрезерувальник — фрезерувальниця, вчитель — вчителька і т. ін. Проте є ряд відхилень від цього положення. Деякі назви професій і звання існують лише у формі чоловічого роду: токар, слюсар, адвокат, інженер, доктор, доцент, монтер... (Євгенія Чак, „Чи правильно ми говоримо?“);
3. „Іменники чоловічого роду мають більший обсяг значення, вони можуть позначати особу за професією незалежно від роду, тоді як форми жіночого роду такого узагальнюючого значення не мають. Тому значну групу утворюють іменники, в яких рід у кожному конкретному випадку виражається аналітично: авіаційник, агент, агроном, адвокат...“ (Любов Мацько (Недбайло));
4. „Багато іменників чоловічого роду, що є назвами осіб за професією, посадою, званням тощо, не мають паралельних форм жіночого роду, наприклад, такі, як адвокат, гід, маркетолог, менеджер, мер, муляр, міністр, нотаріус, прокурор, тренер, хірург, мікробіолог, педіатр. Ці слова вживаються для позначення і чоловіків, і жінок“ (Галина Волкотруб, „Стилістика ділової мови“).
Тому дуже сумно, що РАУ дозволила себе ошукати чи просто піддалася на вмовляння та стала на бік осіб, які у своїй феміністичній засліпленості давно збочили зі стежки правдивого мовознавства. Правники, будучи хранителями громадського порядку, повинні бути прикладом для всіх не тільки в додержанні приписів законодавства.
Всі ті, хто захища суспільнії основи,
повинні шанувати і закони мови.
Крім того, адвокати мають знати, хто уповноважений готувати лінгвістичні висновки, проводити лінгвістичну експертизу. Ну, явно ж не тіточки з вулиці, нехай навіть з науковими ступенями та вченими званнями: „Чини людьми даються, а люди можуть обмануться“.
Висновок однозначний: не потрібно потурати вічно стурбованим, котрі постійно шукають камінь спотикання там, де його ніколи не було, і на догоду їм чинити наругу над українською мовою, пропихаючи в неї всілякий непотріб.
Своя мова — найважливіша прикмета народу, головний чинник його єдності та самобутності. Тому ті, хто розхитує її правила, підмінює їх давно відкинутими положеннями, тим самим підважує і підвалини нації.
Гадаю, що в цьому випадку маю право говорити не лише від себе одного, а й від імені більшості співвітчизників, для яких світ чистої, неповторної, природної української мови — самодостатня, найвища цінність, основа основ народу: спотворення, опоганення нашої співочої та солов'їної, намагання нав'язати їй той чи інший вузький світогляд, нехтування усталеними приписами культури мовлення слід уважати руїнництвом, свідомим чи несвідомим, явним або прихованим шкідництвом. Це ті прояви, з якими потрібно вести рішучу, непримиренну боротьбу, якщо ми хочемо вижити, зберегтися як нація.
