На захист української писемності та мови
Це омана небезпечна, треба зупинитись:
перезатвердити кривопис — повторно зганьбитись
Нещодавня заява уповноваженого із захисту державної мови Олени Івановської про необхідність «перезатвердження чинної редакції правопису» сколихнула українську громадськість. З одного боку, зазначена заява свідчить про розуміння як уповноваженим, так і багатьма іншими посадовцями незаконності правопису 2019 р., схвалення його в неправовий спосіб, але з другого — про наміри утвердити й остаточно закріпити ті недолугі мовні положення, які в народі небезпідставно прозвали кривописом.
Утім, міркування про потребу якогось «перезатвердження» свідчать про дуже небезпечну оману. Так можуть говорити й думати лише люди, котрі не вникли в суть справи та не усвідомлюють дійсного, безвідрадного та вкрай тривожного, стану речей з українським правописом.
Для будь-якого правознавця з необтяженим сумлінням очевидно, що урядова постанова «Питання українського правопису» від 22 травня 2019 р. № 437, якою впроваджено новації, прийнята з перевищенням повноважень. Хоча Верховний Суд і визнав дії Кабінету Міністрів України правомірними, це не змінює суті справи, а лише доводить, що із судочинством у нашій державі й досі далеко не все гаразд.
Та є ще й суто мовознавчий зріз питання. Крім того, що правописні настанови 2019 р. затверджено незаконно, вони ще й рясніють численними грубими помилками та недоладностями. Отже, маємо беззаперечні доводи поганої опрацьованості та недбальства в роботі укладачів кривопису. Це ганебне й досі не бачене явище в науковому світі!
На жаль, тільки один з горе-впорядників нових правил — директор Інституту української мови НАН України професор Павло Гриценко — мав мужність визнати, що «там десятки, десятки помилок, грубих помилок, неточностей». Водночас П. Гриценко пообіцяв, що наприкінці 2024 р. буде оприлюднено остаточний, виправлений правопис, але те зобовʼязання й досі залишається невиконаним.
Тому постає закономірне запитання: перезатвердження чого саме уповноважений та інші посадовці воліли б побачити — десятків грубих помилок? Це однозначно не світогляд і наміри відповідальних за долю української мови осіб.
В кривописі усе не так,
там помилки на всякий смак
Доказів на підтвердження наявності в кривописі-2019 безглуздих нововведень, засадничих і грубих помилок більш ніж досить. На мою думку, найбільш кричущі та приголомшливі з них такі:
1. Давно немає тих носіїв мови, які говорили [осени], [со́ли], [Руси], [смерти]. Тому повернення такої вимови та її відтворення буквами в обіг (п. 1 § 95 кривопису) позбавлене розумних підстав. Самоочевидна річ: подібні слова тієї самої відміни й відмінюватися мають однаково: гусінь — гусені, то й осінь — осені; міль — молі, то й сіль — солі; рись — рисі, то й Русь — Русі; дерть — дерті, то й смерть — смерті... Інакше ні про яку впорядкованість і тотожний уклад відмінкових закінчень, що є найпершою ознакою належності до тієї чи іншої відміни іменників, говорити не доводитиметься.
Правопис повинен іти шляхом спрощення, усування винятків, а не їх множення, повернення в обіг того, що давно віджило своє.
2. Є також питання до запровадження «авкання» в «словах, що походять із давньогрецької та латинської мов» (§ 131 кривопису). Походження слова — це справа етимології, а не правопису, останній від неї залежати не повинен. Виходить, щоб знати, як правильно писати слова українською мовою, потрібно ще й володіти давньогрецькою та латинською. Крім того, є давньоримські богиня Фауна й бог Фавн, тож плутанина нікому не потрібна.
3. Наступна нісенітність кривопису: «Буквосполучення th у словах грецького походження передаємо звичайно буквою т» (§ 123). Та в основі ж грецького письма лежать не латинські букви, воно має свою, еллінську, абетку, в якій ні "t", ні "h" немає.
Читаємо ту вказівку далі: «У словах, узвичаєних в українській мові з ф, можлива орфографічна варіантність…» До якої міри вона «можлива»? Кому й навіщо вона здалася?
4. Нові положення про «тетання» (§ 123) явно суперечать одній із засад українського правопису — історичній. Такі вимова й написання нав'язані галичанам польськими поневолювачами. Крім того, прийнятність уживання як «ф», так і «т» в словах грецького походження («анафема" й "анатема", "дифірамб" і "дитирамб", "кафедра" і "кате́дра", "логарифм" і "логаритм", "міф" і "міт") аж ніяк не йтиме на користь усталенню письма. Це спроба повернення з мороку потойбіччя давно віджилого. А такої нісенітниці, як "Афіни" й "Атени" водночас (пиши власну назву, як заманеться), годі деінде знайти. Це ж несусвітність: поїхав у Афіни, а приїхав у Атени.
5. Правило про слова грецького походження (§ 123) викладено до такої міри незграбно, що згідно з ним ім'я Теодор в українській мові бути може, а от Федір — аж ніяк. Виявилося, що серед слів, "узвичаєних в українській мові з ф", ім'я Федір не числиться.
6. Одним із сумнівних, недоречних і так і не сприйнятих українським суспільством нововведень кривопису стала йотація для слова "проект". Це несприйняття — на підсвідомому рівні, адже "проєкт" випадає зі стрункого ряду співзвучних іншомовних слів.
Та й обурення цілком закономірне, адже без йотації цей іменник уживали: Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кониський та всі наші видатні письменники ХХ ст. Навіть у Галичині в ХІХ ст., допоки спольщенню протистояли, також "проект", а не "проєкт" писали.
Перші в Російській імперії часописи українською мовою 1905—1913 рр. послідовно вживали слово "проект" саме в такому буквеному відтворенні. Показовою із цього погляду може бути київська щоденка "Рада", яку видавали Є. Чикаленко та Б. Грінченко. Тобто якби іменник "проект" потрапив до Словаря української мови, упорядкованого Б. Грінченком, то був би вписаний туди саме в такому вигляді.
У наші дні для виправдання йотації в цьому слові поширили вигадку про існування "латинського кореня -ject". Такого кореня в латині ніколи не було.
Водночас доводи крутіїв про якийсь "єкт", що має бути для нас визначальним, притягнуті за вуха. "Єкт" нам ні про що не говорить, бо саме по собі це буквосполучення не несе ніякого значення.
В українській мові одиниці "ін'єкція", "об'єкт", "проект", "суб'єкт", "траєкторія" морфемно неподільні, тобто коренями в них є, відповідно, "ін'єкція", "об'єкт", "проект", "суб'єкт", "траєкторія". Як наслідок, помилковим є і правило (§ 126 кривопису), яке ці слова звело в один ряд.
Та й, згадуючи про іменники "ін'єкція", "об'єкт", "суб'єкт", "траєкторія" на противагу іменнику "проект", чомусь забувають про "інтроект", "інтроекція" та однокореневі до них.
Не завадить з'ясувати, як ведеться з вищезазначеними словами в мовах, дуже близьких до латинської, з якої ті слова й походять.
Українська: проект, інтроект, інтроекція, ін'єкція, об'єкт, суб'єкт, траєкторія.
Італійська: progetto, introiettare, introiezione, iniezione, oggetto, soggetto, traiettoria.
Іспанська: proyecto, introyectar, introyección, inyección, objeto, sujeto, trayectoria.
Корсиканська: prughjettu, introiezione, introiezione, iniezione, ughjettu, sughjettu, trajectoria.
Галісійська: proxecto, introxección, introxección, inxección, obxecto, suxeito, traxectoria.
Як бачимо, між деякими іменниками в цих рядах проглядається схожість, а між якимись іншими її немає навіть у помині. Проте чомусь носії вищезазначених мов не переймаються дурницями про "спільний корінь" і не затівають перетряски своїх правописів під гаслом нібито необхідності звести все до якогось надуманого спільного знаменника.
Є усталений та випробуваний століттями підхід — чужоземні слова пристосовуються до укладу мови-одержувача. Українська мова не знає запозичень з буквосполученням "оє", наявні тільки з "ое". Тоді навіщо нам виняток у вигляді слова "проєкт" і всіх однокореневих?
Про те, що "проєкт" — виняток, було сказано ще в правописі 1928 р. Кінець кінцем ми позбулися цього відхилення від загального правила. Тому межею нерозумного є намагання повернутися до чогось відкинутого й забутого, ускладнити й обтяжити правопис новими-старими винятками.
Не потрібно все віддавати на відкуп зашкарублості мислення, страшенній відірваності від життя та міркуванням у полоні викривлених і нав'язливих уявлень про рідну мову. Доморощені книжники дотепер переконані, що їй не властивий роззів (зяяння, збіг голосних у слові), що такий стан справ слід уважати нестачею приголосного, що "порожнечу" українська мова схильна підміняти додатковим звуком [й]. Тому за всяку ціну й протягують усеосяжне йотування для іншомовних одиниць.
Тим часом у сучасній українській мові є численна низка аж ніяк не запозичених одиниць, які явно не вписуються в задубіле вчення про роззів:
1) "аа": аакуватий, заабеткувати, зааврукати, зааговкати, заакати, заахати, заахкати, позаабетковий, позаазбучний;
2) "ае": заегекати, заехкати, наегекати, наейкатися;
3) "аі": заіграшки, заіржавіти, заіржати, заіскритися, заіснувати, наіржатися, праістина, праістота;
4) "ао": заобрійний, заодно, заорини, заохотки, заочно, наобіцяти, наосліп, наостанок, позаобрядовий, позаосьовий, позаочі, праонук, праотець;
5) "ау": заувага, зауваження, заумний, заупокійний, заутреня, заухкати, заушниця, наука, научати, пауз, позаурочний, позаурядовий, позаучбовий, праукраїнський, скаучати;
6) "еа": неабихто, неабищо, неабияк, неабиякий, неазбучний;
7) "еі": вищеіменований, деінде, неімущий, неіржавий, неіснуючий, неістинний, неістотний, переінакшувати, переіржавіти, преісподня;
8) "ео": вищеописаний, всеозброєння, всеосяжний, знеособити, знеохочувати, неоднаковий, неозорий, неопалений, переобрати, переорати, преображати, преосвященний;
9) "еу": всеукраїнський, краплеуловлювач, краплеутворення, неуважний, неугодний, неук, неумисний, неупереджений, неурядовий, неусвідомлений, неуспішний, неухильний, переуступлення, переущільнити;
10) "иа": приахкувати;
11) "иі": виіскрюватися, виіспитувати, приіменний, приіржавіти, протиістина;
12) "ио": виокремити, виорати, приобіцяти, приодягти, приозерний, приорати, приостанок, приострожити, протиобвальний, протиотрута, п'ятиосний;
13) "иу": виудити, виучка, приурочити, протиугінний, протиударний, протиурядовий, прудиус;
14) "оа": доабетковий, доазбучний, поаврукати, поагукати, поазбучний, поахкати, проахати;
15) "ое": доегекатися, поегекати, поейкати, поекати, поехкати, проегекати, проейкати;
16) "оі": внутрішньоігровий, воістину, доігровий, недоістота, поіменно, поімжити, поіржати, проіржавіти, проіржати, проіснувати, проіспитувати;
17) "оо": внутрішньообласний, внутрішньоочний, водоочисний, двоокий, довгоочікуваний, дообладнати, доопрацювати, малоосвічений, недооцінений, новообраний, одноосібний, першооснова, поорати, самоосвіта, самоочевидний, старообрядник, щоосені;
18) "оу": благоустрій, богоугодний, внутрішньоукраїнський, внутрішньоутробний, доустатковувати, єдиноутробний, звукоутворення, золотоустий, каплоухий, малоуспішний, напоумляти, недоумок, недоучка, новоутворений, поука, поупадати, поухкати, проучувати, самоук, самоусунення, самоутверджуватися, світоустрій, староукраїнський, судоустрій, ціноутворення, черевоугодник;
19) "уо": уодноманітнювати, уодноріднювати, уодностайнювати, уоружений, уорювати, уосени, уосібнювати, уособлювати, уостаннє, уочевидячки;
20) "яі": післяігровий, післяіменний;
21) "яо": післяобідній, післяобраз, післяобрядовий, післяопромінний, післяосадовий;
22) "яу": післяукісний, післяумова…
Тож, коли пишуть і говорять нісенітності, що зяяння вважається немилозвучним, не зайве запитати: ким вважається? на якій підставі зроблено такі висновки? Знеособленість і бездоказовість мислячу людину повинні відразу насторожити. Крім того, має право на існування й думка, що йотація — аж ніяк не вершина приємного для слуху звучання.
7. Після 30 років утвердження в українському мовознавстві назви "знак м'якшення" творці кривопису з доброго дива вирішили повернутися до старої — "м'який знак" (§ 26). Це черговий приклад нехтування засади наших видатних попередників: "Без поважних причин не слід чіпати того, що вже усталилося в мові". Така "гойдалка" аж ніяк не може задовольняти, адже понад чверть століття мовознавці переконували громадян: "м'який знак" — хибна назва.
8. Добірне кривописне товариство, постановивши писати "Атлантика" (п. 2 розд. III § 129), але "Атлантік-Сіті" (пп. 4 п. 3 § 154), показало повне нерозуміння того, що однією із засад нашого правопису, другою за значущістю, є морфологічна, згідно з якою наростки спільнокореневих мовних одиниць відтворюються однаково, тобто якщо передбачено написання "Атлантика" (з наростком -ик), то обов'язково має бути "Атлантик-Сіті" (теж із наростком -ик).
9. Запровадження переліку слів з початковим "и" («ирій", "ирод", вигук "ич"; пп. 2 і 3 § 2 кривопису) зумовлене кричущим невіглаством наших доморощених и́кальників. Ці мовні одиниці саме з таким написанням (коли першою буквою є "и") узято з Малорусько-німецького словаря Євгена Желехівського. Проте "и" на початку слова згідно з відповідним правилом желехівки слід читати як [і]. У звичному для нас вигляді матимемо: ірій, ірод, іч.
10. В усіх передових країнах корейських правителів-бузувірів називають Кім Ір Сен і Кім Чен Ун (Кім Чонг Ун, Кім Джонг Ун), там не знають, хто такі Ир та Ин. Але особи, котрі породили кривопис, заради забезпечення несусвітнього и́кання, мавпуючи московський язик, постановили іменувати тих нелюдів Кім Ир Сеном і Кім Чен Ином (п. 3 § 2 та пп. 6 п. 1 § 146, п. 2 § 147 кривопису).
11. Горе-володарі наукових ступенів і вчених звань зарахували до дієприкметників активного стану теперішнього часу прикметник "квітучий" (пп. 1 п. 1 § 119). Також виявилося, що вони просто не розрізняють прикметники й дієприкметники.
12. Укладачі кривопису нав'язали всім нам подвійний кличний відмінок як щось єдино правильне (§ 87), перекресливши приклади відповідного слововживання в народі впродовж століть, набутки мовознавства попередніх десятиліть, а також підваживши творчість провідних українських письменників. А нововведення із "зануренням" прізвищ у кличний відмінок (§ 74 і § 87) — це просто зразок не чуваного досі дикунства.
Згідно з тим лжевченням і в пісні неправильно співається: "Пане сотник, що то стало, // Раз, два, три, // Що в нас грошей дуже мало?" (Клим Гутковський). За вказівкою партачів, має бути тільки так і не інакше: "пане сотнику".
13. Після довгих блукань манівцями кривописні діячі поглумилися над наукою про мову й зарахували до дробових числівників іменники "третина", "чверть" і "половина" (уст. 3 п. 1 § 107), чим остаточно заплутали і себе, і громадськість.
14. Будучи далекими від наукового підходу, творці кривопису назвали усічену основу "пів" "дробовим невідмінюваним числівником зі значенням "половина"" і, керуючись таким засадничо хибним підходом, витворили плутане правило про написання того "пів" разом або окремо (пп. 7 п. 1 § 36). Проте відомо, що слово "пів" належало до іменників. Далі, пройшовши тривалий шлях свого розвитку, воно набрало зв'язаності вживання та поступово втратило відмінюваність. Але в українській мові відношення між словами виражаються за допомогою закінчень, і вона не знає невідмінюваних іменників, вінцем яких є приголосний. Тому в нашій мові "пів" у складних словах давно став чимось на зразок приростка та здавна пишеться разом з іменниками як у називному, так і в родовому відмінку.
15. В українській мові є іменники "піваркуш" і "піваркуша", між значеннями яких немає ніякої засадничої різниці. І перше, і друге зводяться до "половини аркуша". Проте згідно з кривописним безладом має бути "піваркуш" і "пів аркуша" (пп. 7 п. 1 § 36), але ж слово "піваркуш" у родовому відмінку — "піваркуша". Тобто тепер може бути і "піваркуш", і "піваркуша", і "пів аркуша". А чи можна вважати справжніми науковцями людей, котрі переконують, що "пів" у слові "піваркуш" нібито "не виражає значення половини" (пп. 7 п. 1 § 36)?
16. Хоча неповноцінне "пів" (раніше — "полъ") і є усіченням від іменника "половина", освіченим українцям ніколи не западала в голову думка, що його завжди можна ототожнювати із цим іменником або з числівником ½ та, мавпуючи поляків, писати нарізно. В окремих випадках (особливо в сполученні з умоглядними поняттями) маємо дещо або зовсім інше значення. Наприклад:
1) впівголос (упівголос), впівголоса (упівголоса) — не на повний голос; стиха;
2) впівока (упівока) — краєм ока;
3) впівсили (упівсили) — не на повну силу;
4) до пів'ями — до середини ями;
5) до півсмерті довести — довести до стану, близького до смерті;
6) до півсмерті побити — дуже сильно побити;
7) за півдарма — за безцінь;
8) за півціни — за безцінь;
9) з півслова розуміти — розуміти зразу, без довгих пояснень;
10) на півдорозі — не довівши до завершення;
11) на півсили — не на повну силу;
12) ні півслова, ні півсловечка — жодного слова;
13) півбіди — не дуже велика біда, не зовсім біда;
14) півгоря — не дуже велике горе, не зовсім горе;
15) півжартома — з відтінком жарту;
16) півжиття — значна, важлива частина життя; неповноцінне життя;
17) півзабуття — майже забуття;
18) півконя купити — купити коня навпіл, на двох;
19) півлиха — не дуже велике лихо, не зовсім лихо;
20) півсвіту — дуже великий простір; дуже велика відстань; багато країн, місцевостей;
21) півціни — неповна, набагато менша за справжню ціна;
22) хоч півдулі — хоч якась подоба дулі (як вияву зневаги);
23) хоч [би] півслова, хоч [би] півсловечка — хоч що-небудь.
Так само й "пів-Києва", "пів-України" — то певні умовності. Обходити пів-Києва — це побувати в багатьох місцях нашої столиці. Обʼїхати пів-України — це відвідати багато областей (куточків) нашої країни.
А яким же далеким від української мови треба бути, аби думати, що Коза-дереза була "півбока луплена", бо її лупили тільки по одній половині одного з боків!
17. Дуже недоладно подано правило про утворення іменників на означення осіб жіночої статі (п. 4 § 32 кривопису). Згідно з ним виходить, що жіночим відповідником до іменників чоловічого роду "дурень" і "дурник" є не "дурепа", а "дурниця", що "грибниця" — це жінка-грибник, а "митниця" — жінка-митник.
Виходить, хрещені батьки кривопису ні сном ні духом, що "за допомогою суфіксів -к-, -иц-(я), -ин-(я)" утворено не лише "іменники на означення осіб жіночої статі". Ці наростки породили й багато інших іменників жіночого роду, із зовсім не тим, що заявлено, значенням.
18. Відповідно до того ж п. 4 § 32 кривопису мають існувати пари: винуватець — "винуватчиня", мисливець — "мисливчиня", обранець — "обранчиня", підприємець — "підприємчиня"...
Для будь-якого природного носія української мови очевидно, що це покручі.
19. Раніше слово іншомовного походження "мотто" писали з подвоєнням. Кривопис у § 128 серед загальних назв, які пишемо з подвоєнням, його "загубив". То як це запозичення слід подавати тепер?
20. Відповідно до правопису 1993 р. перелік географічних назв, після приголосних "д" і "т" в яких належало писати "и", був таким (пп. 5 п. "в" § 90): Аргентина, Братислава, Ватикан, Единбург, Кордильєри, Палестина, Сардинія, Скандинавія, Тибет. Згідно з кривописом 2019 р. відповідний перелік зазнав змін (пп. 5 п. III § 129): Ватикан, Единбург, Кордильєри, Медина, Палестина, Сардинія, Скандинавія, Тибет.
Додалася Медина, але прибрано такі назви, як Аргентина та Братислава. Водночас зазначений у кривописі список є вичерпним. Тоді виходить, що тепер слід писати "Аргентіна" та "Братіслава"?
21. Також у кривописі є непоясненні речі: чому "Д'Аламбер", "Д'Обіньє", але "д'Артаньян" і "д'Арк" (пп. 4 п. 1 § 146 і п. 2 § 49)? Як, з великої чи з малої, писати "д"" в інших подібних прізвищах?
22. Чому "Гасан-огли", але "Керогли"; "Мамед-заде", але "Багірзаде" й "Турсунзаде" (пп. 4 п. 3 § 146)? Українців не мають обходити тонкощі родинних стосунків чи соціального становища людей в Ірані, арабських і тюркських країнах. Це ті речі, які не повинні позначатися на правописі.
23. До краю заплутаним є і правило щодо вживання букв "и" та "і" в найменуваннях місцевостей на земній кулі. Відповідно до непевної вказівки (п. 4 розд. І § 129 кривопису) помилковим є написання не з "и", а з "і" перед [j], наприклад, таких географічних назв: Балтійськ (Московщина), Баян-Улгій (Монголія), Ванімійн (Австралія), Везувій (Італія); Вуолійокі (Фінляндія), Сервійон (Франція), Сійом (Індія); Гієстр (Франція), Сієна (Італія); Поліїрос (Греція), Ціїн (Китай); Андіюр (Індія), Ітіюра (Аргентина), Сіюні (Іран); Чикіян (Перу).
24. Ще одним свідченням безладдя, породженого кривописними небожителями, стала їхня настанова, відображена в п. 3 розд. ІІІ § 129. Згідно з нею мало би бути нісенітне "и", а не "і" в найменуванні таких точок на земній поверхні: Ванджійський хребет (Таджикистан); Бодончійн-Гол (Монголія), Камчійська гора (Болгарія), Салчійле (Румунія); Акшій (Казахстан); Гура-Шуцій (Румунія).
25. Своїми позбавленими розумного змісту веліннями хрещені батьки кривопису зганьбилися на всю країну. Вінцем їхнього недоладного творіння стало кепське правило (§ 130, уст. 3), відповідно до якого слід писати з "є":
— "анаєроб", "ваєсит", "екаєрбій", "логаєди", "маєстозо", "маєстро", "Міхаєль", "октаєдр", "таєквондо", "тетраєдр", "Фаєнца", "фаєтон";
— "артерієктомія", "Габрієль", "Данієль", "Денієль", "дієреза", "рієлтор", "Сієтл", "соцієта";
— "алоє", "аноєзія", "апноє", "голоєдр", "каланхоє", "каноє", "капоєйра", "коєнзим", "коєрцитивний", "коєфіцієнт", "орфоєпія", "поєзія", "поєт", "проєкт", "флоєма";
— "брандмауєр", "Буєнос-Айрес", "Венесуєла", "димінуєндо", "дуєль", "дуєнья", "дуєт", "екуєле", "інфлуєнца", "конгруєнтний", "менуєт", "муєдзин", "піруєт", "пуєрарія", "пуєрилізм", "пуєрперій", "Пуєрто-Ла-Крус", "Пуєрто-Рико", "сарсуєла", "силуєт", "статуєтка", "Суєцький канал", "Уєллс", "Уєльс", "фуєрос", "фуєте";
— "інтерв'юєр", "інфлюєнсер", "інфлюєнца"…
Усе це наслідки не тільки нехлюйства, а й викривленого бачення української мови, відповідно до якого їй нібито не властивий збіг голосних у слові, тому "порожнечу" вона буцімто схильна підміняти додатковим звуком [й]. Ось такі вони — хиби та безлад кривопису.
Пуття від нього ждати всує:
з кривописом художніх творів не існує
А яку словесність вивчатимуть у школах і вищих освітніх закладах? Художніх творів на основі правопису "авкання", "ґелґотання", и́кання, "тетання" та "дефісоборства", з "пів", яке гуляє саме по собі, з фе-збоченотивами не існує!
Нині видають 20-томний Словник української мови. Випустили 15 книг. Небачена стрімкість — по одній за рік. А тепер ті перші 15 стали негодящими, бо там "віце-адмірал" і "контр-адмірал", "віце-голова" та "екс-голова", тоді як ці одиниці мудрагелі повеліли писати без розділки... Таких прикладів — тисячі. Тепер що, знову роки витрачати на друк оновлених перших 15 томів?
Переінакшеннями мови не чіпай!
Таким втручанням слід покласти край!
Уже вкотре повторю: правопис-кривопис непридатний для того, щоб іменуватися основним законом мови, який чітко встановлює загальнообовʼязкові вимоги до відтворення слів, недвозначно розкриває суть правил. Він має піти в небуття, бо виправленню не підлягає, адже то суцільні неподобства, бездарна, сокирницька робота, місце якій — на смітнику.
Про безчестя з кривописом уже відомо на весь світ. Усього вищезазначеного тепер не вдасться замовчати та приховати.
Тож не вийде вдавати, що так і треба, що нібито нічого не сталося. Рано чи пізно ганебному явищу доведеться дати оцінку на найвищому рівні. Водночас уже сьогодні потрібно з усього, що сталося, винести належні уроки, зробити відповідні висновки, ужити заходів, щоб такого роду неслава більше ніколи не повторювалася.
Слід раз і назавжди зупинити розгул з пришелепкуватим переінакшенням і поверненням у минуле, навʼязуванням суспільству задубілих, давно спростованих поглядів на українську мову! Небайдужа громадськість давно та недвозначно вимагає залишити українську мову та її узвичаєний упродовж десятиліть правопис у спокої!
Правила повинні спиратися на багатий досвід попередніх поколінь мовознавців і водночас бути суголосними часові — не містити непотрібних винятків, туману й суперечностей, не кликати до життя того, що давно відмерло. Правопис має сприйматися суспільством. Нав'язування людям недолугих мовних засад, збоченого словотвору приречене.
