Співвітчизники інколи мене дивують. Ми так звикли скиглити, щоб не зурочити, що вже майже розучилися вірити в перемогу. Навіть в ту, що вже відбулася.

Якщо Путін справді визнає окуповані «республіки», це означатиме лише те, що він визнав: Україна перемогла. Принаймні, в цьому раунді. Можливо, він відразу почне новий, але цей — за нами.

Давайте дещо поясню.

Українці перемогли Путіна у 2004 році, коли не дали російським політтехнологам зробити Януковича президентом. Це був удар, після якого Україна для колишнього підполковника КДБ стала незакритим гештальтом, особистою психологічною травмою.

В 2013-му йому здалося, що він вже майже відігрався. Янукович вже став президентом, і погодився на висунуті Путіним умови сателітизації України. Все йшло ідеально. Аж допоки український народ знов не переміг Путіна у лютому 2014-го.

Тоді Путін вирішив розміняти цю стратегічну поразку на тактичну перемогу. І здійснив анексію Криму. Він отримав Крим, але разом з тим остаточно втратив Україну. Росія стала ворогом, а проросійськи сили в Україні втратили і потугу, і авторитет, і електоральну базу. План розвинути тактичну перемогу до стратегічної провалився — «Великої Новоросії» не відбулося, більшість українських регіонів витримали удар. Знов поразка.

Тоді Путін вирішив знов розміняти це на ще одну тактичну перемогу, направивши своїх іхтамнетів, гіркіних та моторол на Донбас. Ціллю було створення в межах України підконтрольного регіону, який би слугував якорем, прив'язуючи її до Росії, або дестабілізуючи до повільного розпаду — при цьому зберігаючи свої руки формально чистими, а себе формально непричетним.

Це не вдалося. Українське військо відбудувалося з колес та нанесло іхтамнетам важку поразку. Іловайська трагедія — теж наслідок поразки росіян. План «Іхтамнет» не вдався, і щоб врятувати своє лімітрофне новоутворення, росіянам довелось вступити в бій безпосередньо.

З тих пір росіяни вісім років намагалися протиснути Мінські угоди у своїй трактовці. Останнім кроком був показовий збір військ у українських кордонів та шантаж Заходу. Погоджуйте відмову від євроатлантичної інтеграції України, або ми влаштуємо війну!

Якщо вони зараз визнають незалежність ОРДЛО — вони визнають те, що цей план не спрацював. Донбас, а тим більш обрізаний до третини площі, ніколи не був їхньою ціллю. Ціллю було політичне підкорення України та закриття для неї шляху на Захіж. Визнання «республік» — констатація факту, що цього не вийшло, а обличчя зберегти треба.

Якщо зрештою Росія, побачивши українську та світову готовність битися, вирішить відкотитися та включити задню — або якщо все ж нападе, але цей напад розвиватиметься для неї не найкращим чином — саме це визнання вони продадуть це своєму населенню як звитяжну перемогу, як порятунок народу Донбасу від української хунти. Саме це дозволить їм зберегти обличчя. Хоча на землі нічого не зміниться.

Подібне вони вже провернули у Грузії у 2008 році. Де-факто результатом війни стало визнання Росією контроля над тими проксі-регіонами, які вона вже й так контролювала. Але вони це подали, як велику та звитяжну перемогу. Плебсу зайшло.

Зараз ситуація трішки відрізняється. Хоча б тому, що на відміну від Грузії, цьому визнанню не передувала поразка української армії. Можливо, вони ще спробують її влаштувати.

Але поки що все йде не за їхнім планом. Україна встояла. Захід виявився єдиним та кріпким. І старіючому та лисіючому «великому лідеру» вже доводиться думати, як вийти з попередніх «многоходовочок» з мінімальною втратою обличчя та рейтингу.