Скандал щодо дівчинки з Тік Току нагадав нам, що в нас досі є «бульбашки» співгромадян, до яких Україна просто не дійшла. Зокрема молодих.
Зате скандал довкола ГікДжорналу — популярного Ютуб-каналу, який намагаються забанити діячі з 1+1 лише за те, що він нагадав їм, яким класним їхній телеканал був колись і який... не класний зараз, допоміг зрозуміти, що треба з цим робити.
Однією з стратегичних помилок в українській інформаційній політиці є те, що патріотичною пропагандою чомусь вважається створення продукту для патріотичного глядача.
Це протилогічно та абсурдно, бо пропонується агітувати тих, кого вже загітовано. Насправді патріотична пропаганда — продукт для байдужого (а інколи навіть ворожого) глядача, створений з тим, щоб змінити його погляди. Себто, продукт, який створений для його потреб, продукт, який він сам захоче сприйняти — і який привчить ворожого толерувати українську культуру (перетворюючи його на байдужого), а байдужого — сприймати її за свою, до якої є безпосередня емоційна прив'язка.
Яскравий приклад такого підходу — інформаційна політика деяких телеканалів (зокрема, 1+1, ICTV, частково Тоніс та СТБ) в період 90-х та першої половини 2000-х. Щонайменше толерантність, а щонайбільше симпатія до української мови та культури створювалася не через патріотично-історичні кінокартини, а через переклад українською якісних масових серіалів, в тому числі анімаційних — «Друзі», «Альф», «Трансформери», тощо. Створювалися українські ток-шоу та музичні проекти — зокрема, «Територія А». На жаль, це все зійшло нанівець у 2000-х роках — зокрема, через зміну власності згаданих телеканалів і їхній перехід до демонстрації російського «мила» або власних проектів, орієнтованих на глядача низьких інтелектуальних та естетичних потреб.
Втім, ні «Альф», ані «Друзі» теж не були елітарним продуктом для високочолих естетів — вони були масовим продуктом, однаково популярним в усіх аудиторіях. Відмова від них на користь, в найкращому випадку, «Сватів», а в найгіршому — серіалів про російських силовиків, пояснюється скоріше особистими комплексами тих, хто приймав ці рішення.
Я переконаний: саме тому, що такі програми діяли в 90-х, ми завдячуємо тому, що в Україні підросло достатньо патріотично налаштованих людей для двох Майданів та масового добровольчого руху.
Я також переконаний: саме тому, що такі програми зішли нанівець, ми маємо нинішні політичні та ідеологічні проблеми.
Це можна, треба, необхідно виправити.
Втім, ми не можемо просто мавпувати 90-ті — тому, що зараз не 90-ті, тому, що наше суспільство переходить з епохи телевізора в епоху соціальних мереж. Треба спроектувати вдалий досвід на нові обставини, адаптувати його.
На мою скромну думку, програма-мінімум є така: потрібно налагодити в Україні вироблення українського контенту (або переклад іноземного, в першу чергу англомовного), який був би цікавий всім соціальним групам. Щоб ніхто не залишався в інформаційному полі держави-агресора просто тому, що — крайній приклад — хоче слухати блатняк чи кальянний реп, а українського (хоча б виробленого в Україні, не кажучи вже про україномовний) блатняка/кальянного репу не існує як явища. Ми можемо лаяти, наприклад, українську дешеву попсу, але те, що вона існує — наше щастя. Якщо люди вже слухають попсу, то хай краще слухають наших, ніж Алєгрову. А от те, що в нас нема чого запропонувати любителям багатьох інших жанрів — наша проблема.
Має бути український блатняк та українські любовні романи в дешевих обкладинках, українські примітивні детективи та українські бойовики. Має бути навіть частка російськомовної української продукції, але з українськими наративами (принагідно дякую авторам-ветеранам, які вже таке роблять).
Має бути українське дублювання популярних серіалів, українські переклади на Netflix та Steam (дуже добрий приклад — польські відповідники).
Має бути український переклад аніме, та українські канали, що аніме демонструють.
Має бути розвинутий український Ютуб та ТікТок (є хороші тенденції).
Має бути аналог Території А.
Має бути мінімізований податковий тиск на українське книговидання.
І конче потрібні українські книжні переклади, особливо наукової та науково-популярної літератури, фантастики та фентезі.
Це потребує коштів, але не дуже великих коштів. Ми знаємо, що кількох популярних телеканалів було достатньо. Так саме може бути достатньо плідної роботи декількох студій перекладу та озвучування. Це аж ніяк не мільярди.
Це мало б бути завданням Мінкульту, якщо його вже об'єднали з Мінінфо. Оптимально — фінансувати такі проекти на грантовій основі. Головне — щоб процес був прозорий, а розподіляли гранти незалежні комісії, відібрані на відкритих конкурсах.
Так, передбачаю спротив. І не стільки навіть з боку ватників, скільки з боку професійних патріотів, які волатимуть, що от-де цим дали гроші на переклад японського мультику, а його шедевр про війну трипільських характерників з аннунаками позбавили фінансування коштом платників податків.
Але, мені здається, саме це треба робити. І якнайшвидше.
P.S. Наведене вище — не програма «Демократичної Сокири», а мої роздуми. Може нею стати лише якщо виявиться, що такі ж самі роздуми в більшості моїх однопартців.
