Ви вже бачили непогане українське кіно про нашу війну.
Бо воно було, і було різне. Були зняти чудові «Кіборги» і непоганий «Позивний Бандерас», цікавий «Іловайськ 2014», кумедні «Наші котики» та похмурі «Черкаси». Втім, здебільшого це було кіно про фронт, інколи — про тил з українського боку.
А про окуповані території?
Звісно, на ум відразу приходить «Донбас» Лозніци. Кіно напрочуд цікаве тим, що його окремі дуркооглядачі називали «примітивною пропагандою, що дегуманізує ворога» саме за ті епізоди, які були засновані на реальних подіях — аж до буквально покадрово перезнятої сцени весілля двох бойовиків. Втім, Лозниця справді показував тих, хто вже втратив людську подобу — але це в принципі його фішечка.
А як же кіно про тих, хто вимушено залишився по той бік лінії розмежування, але зберіг проукраїнські погляди? Подібна картина є у кримських татар — це «Додому» Нарімана Алієва, але поки що немає в українців окупованого Донбасу.
Кілька років тому маріуполець Ігор Тур написав п'єсу «Шлях додому», яку вже кілька разів ставили у місцевих театрах. Вона саме про це — про тих, хто залишився із надією на визволення, і живе в напівпартизанському режимі, про звичайних, немолодих вже людей, які не можуть воювати, але не готові й миритися з тим, що відбувається. Ми занадто рідко про це згадуємо, ми занадто часто думаємо про Донбас як про місце, де Україну вже вбито або евакуйовано.
Це не так. Кожна людина робить свій життєвий вибір в тих обставинах, які дарує доля — і на територіях, захоплених окупантом, є люди, що ждуть визволення, що ненавидять ворога, що допомагають нашим військовим. Раніше окуповані Маріуполь та Краматорськ зараз в деяких моментах більш схожі на осередки українського духу, ніж міста Центральної України. Ми змогли розколдувати цю землю — і зробимо те саме в Донецьку, в Луганську, в Симферополі.
Невдовзі цю п'єсу буде екранізовано. Цим вже займається Український Культурний Фонд. І я дуже хочу її побачити — і так само хочу, щоб її побачили ви.
